Андрій Луценко: «Це мій внесок у зміну України»

Мешканець Кам’янського Андрій Луценко пішов захищати Україну під час першої хвилі мобілізації. Будучи командиром відділення, він разом із побратимами пройшов найгарячіші точки російсько-української війни.

— Чим ви займалися до війни?

— Я все своє життя мешкаю в нашому місті. Закінчив 10-ту школу та металургійний коледж, отримавши професію прокатника. Строкову службу пройшов у Десні та Гвардійському. Після служби влаштувався за фахом на металургійний комбінат. Проходивши строкову службу, я отримав звання командира відділення. Мене одразу попередили, що у разі будь-яких заворушень я буду у перших рядах тих, кого призвуть. Тому, коли отримав повістку, без роздумів пішов до військкомату. Знаючи, яка ситуація в країні, я повинен був виконати свій обов’язок. Це мій внесок у зміну України, у її захист.

— Чому ви пішли в АТО?

— В мене ніколи не було ідейних поглядів. Але коли почався Майдан та перші бойові дії, я спостерігав за тим, що відбувається в країні, і розумів, що жодним чином не хочу допустити, щоб в нашому місті відбувалося те ж саме, що на Донеччині. На той момент моїй дитині було ще 7 місяців, я повинен був виконати свій обов’язок.

— Як проходив ваш військовий шлях?

— 2 квітня 2014 року ми приїхали до селища Черкаське, у 93-тю бригаду. Через місяць бойового злагодження нас відправили у Донецьк. Проходили службу у Миколаївці, Добропіллі, Тоненькому, Водяному, Краматорську і вже потім ми заїхали у Піски. Це був найдовший пункт нашої дислокації, де ми стояли до ротації. В Пісках я отримав два поранення, але ми не виїжджали до госпіталю, адже в нас не вистачало людей. Тому самостійно обробляли рани та лікувалися.

— Що було для вас найважчим під час служби?

— Найважче за весь час служби було у Пісках. Спочатку ми не знали, що таке війна: були блокпости, були обстріли, але це все проходило повз нас. А коли ми заїхали у Піски, потрапили на саму передову. Там можна було покластися лише на себе та своїх товариші, з якими служили. Найцінніше, що я отримав на цій війні, — це справжні друзі, з якими і зараз продовжую спілкуватися.

Було важко бачити, як там жили люди. Сім’ї з дітьми не вилазили з підвалів. Дітлахи раділи, коли ми приносили їм ласощі, які привозили нам волонтери. Це найбільше запам’яталося.

— Що вас підтримувало на фронті?

— Підтримка рідних. Близькі для мене люди, з якими було важливо підтримувати зв’язок. Друзі підтримували, це було дуже приємно відчувати, що про тебе не забувають та хвилюються. Волонтери привозили дитячі листи з малюнками, які насправді підіймали настрій.

— Як змінилося ваше життя після війни?

— Після війни змінилися погляди на життя. Почав по-справжньому цінити життя, кожну хвилинку, проведену з родиною. Адже у АТО треба було триматися день за днем. Це раніше все вважалося буденним, а зараз кожну мить цінуєш. Взагалі, яким я пішов, таким і повернувся, хоча друзі говорять, що я став більш мовчазний, нічого не розповідаю. Але багато чого оточуючим краще не знати.

— З якими проблемами учасники АТО зіштовхуються, повертаючись до мирного життя?

— Непросто морально пристосуватися до мирного життя, адже у кожного своя психіка і сприйняття навколишнього світу. Є ті, хто переживають це нормально, а є хлопці, кому потрібна психологічна допомога та моральна підтримка.

В основному, багато хто з хлопців покидають роботу та йдуть на контрактну службу. Адже існує проблема з працевлаштуванням та належною оплатою праці. Є ситуації, коли працедавець не бажає, щоб у нього працювали учасники АТО. Особисто в мене такої проблеми не було. Коли я повернувся з АТО, продовжив працювати на заводі, а з часом змінив місце роботи за власним бажанням.

— Яким ви бачите майбутнє України?

— Я б дуже хотів побачити свою країну квітучою та прогресивною. В першу чергу необхідно, щоб закінчилася війна і нарешті в Україні настав мир. Важливо, щоб почали змінюватися наші люди, точніше, їхні погляди на те, що відбувається в країні, адже багато хто сліпо довіряють телебаченню. Наприклад, коли ми були у Донецьку, там працювало лише російське телебачення. Ми час від часу переглядали їхні новини, і це схоже просто на зомбування. У мене в Криму залишилися рідні, з якими я перестав спілкуватися через те, що в них показують своє, в нас – своє. На їхню думку, я став карателем та вбивцею мирних людей, хоча насправді вони нічого не знають.

Катерина Кіба