Боротися до останнього

Поділитись:
WhatsApp
Viber

Учасник бойових дій Євген Найда став відомим у Кам’янському, посівши друге місце під час місцевих виборів на посаду міського голови. Сьогодні він веде активну громадську діяльність та відстоює права таких же бійців, як і він. Про свій бойовий шлях та власний досвід Євген розповів у інтерв’ю.

— У якому військовому формуванні ви проходили службу в АТО?

— Записався я у списки добровольців у військкоматі, коли відбувалися події з Кримом та почалися заворушення на Донбасі. Спочатку мені зателефонували з пропозицією піти до 25-ї бригади, але, судячи з телефонної розмови, я зрозумів, що людина, яка зв’язалася зі мною, була у нетверезому стані, тому я відхилив пропозицію. Вдруге мені зателефонували, коли відбувалася комплектація 93-ї ОМБР, саме до цього військового формування я долучився.

— Що спонукало вас піти на фронт?

— У першу чергу, це любов до України. Ніхто не розраховував, що колись почнеться повномасштабна війна. Але події у Криму показали, що треба бути напоготові. Хоча у мене не було строкової служби, я чітко усвідомлював, що хочу оволодіти зброєю та тактикою ведення бою.

— Як починалася ваша військова служба?

— При виїзді з військкомату в мене виник конфлікт з хлопцями, які на підпитку у автобусі почали кричати «Росія», тобто це говорило про те, що половина мобілізованих не були мотивовані, наче вони їхали на прогулянку.

Я потрапив у 3-й батальйон гранатометників, вже потім отримав спеціальність «навідник». Відвели нас у ліс, де стояв табір з хаотично розміщених наметів. Перші дві доби кожен з нас самостійно шукав свій підрозділ, адже нами ніхто не займався. Мені доводилось ночувати у наметах з хлопцями, які замість любові до України жалілися на життя та говорили: «Що нам дала та Україна?» Я сподівався, що люди, з якими я буду служити, будуть більш мотивовані. Хоча серед нас було багато патріотів. Окрім того, у частині був тотальний алкоголізм, зі 100 відсотків людей, 80% – постійно вживали алкоголь. Перший тиждень нас годували кашею зі шматком жовтого сала. Довго ми не терпіли. Я зібрав хлопців з нашого намету, покликав комбата і попросив його про особисту зустріч з комбригом Мікасом. На зустрічі ми висловили вимоги та пояснили, що ми приїхали навчитися захищати Батьківщину, а не виживати у антисанітарних умовах без нормальної їжі. Це була адекватна людина, яка почула мої слова, і ми почали підготовку.

— Зрозуміло, що на початку із забезпеченням були великі проблеми, а що стосувалося зброї?

— Протягом двох тижнів ми проходили вишкіл, але наші сили були все одно слабкі. З п’яти одиниць отриманої зброї (у нашому випадку це були АГС) три взагалі не працювали, один постійно клинило і лише один був у робочому стані. Це була зброя 60-70-х років випуску. Ми здавали зброю до ремонту, але її ніхто не лагодив. Так ми і виїхали у зону проведення АТО.

— Коли ви потрапили у зону бойових дій?

— 27 квітня. Спочатку наш батальйон дислокувався у Барвінковому Харківської області. Коли заганяли техніку на платформи, вона падала, бо водії-механіки були погано навчені. Техніка після 20-річної консервації також була у поганому стані. Свої дві БМП ми привели у порядок і виїхали на них у зону АТО. Забігаючи наперед, скажу, що лише в зоні АТО наша бригада виявила, що у деяких машин не стріляють пушки, а деякі не їдуть. І був випадок, який я спостерігав на власні очі: одна БМП з непрацюючою пушкою тягла таку ж БМП, у якої не працював двигун, проте вона стріляла. І це була бойова одиниця! Відповідальні особи халатно відносились до стану техніки. Так само на бойові позиції виходили танкісти, і багато хлопців просто віддали свої життя через таку недбалість.

Потім ми перемістилися під Слов’янськ, 25-а бригада та 95-ка були попереду, а ми формували додаткові блокпости. Там ми вже бачили перші втрати і серед мирного населення, і серед наших бійців.

— На той момент ви розуміли, що почнуться повномасштабні бойові дії?

— Вже під Слов’янськом я зрозумів, куди потрапив. До цього все було «весело». Усвідомив, тільки коли ми побачили перші людські жертви і коли місцеве населення масово виїжджало та забирало дітей, кидаючи власне майно. Саме у такі моменти ти розумієш, що йде справжня війна.

— Як продовжувався ваш бойовий шлях?

— Наш батальйон був у Ясинуватій, Авдіївці, тоді вже почались військові дії. Під Добропіллям сепаратисти обстріляли нас «Градами», але помилилися градусом прицілу та влучили у ферму. «Гради», з яких нас обстріляли, сепаратисти вкрали в нашої частини, коли одного капітана відправили з чотирма машинами. Більш за все вражала непідготовленість наших офіцерів до бойових дій. Вийшло так, що за 20 років в українській армії залишилися проживали. Мені навіть зустрівся замполіт активної проросійської позиції, за що отримав від мене по пиці. Адже замість того, щоб мотивувати хлопців, він казав, що нам вже недовго залишилось.

— Ви проходили службу, коли відбувалися події в Іловайську?

— Перед трагічними подіями в Іловайську я був у 10-денній відпустці. Коли повернувся у частину, нас відправили зведеною колоною забирати рештки наших хлопців і полонених з Іловайську. Саме там, чесно кажучи, я отримав моральну травму, коли побачив повністю укомплектовані російські війська, озброєні сучасною технікою. З одним з росіян я зіштовхнувся, коли ми забирали наших полонених. Він мені доказував, що ми знаходимось під Ростовом. Вдавав, що не розуміє, де він знаходиться, проте ми знали, що то брехня. У хлопців, яких ми забирали, стан був жахливий. Одному зрізали татуювання тризубця з руки, їх жорстоко били, над ними знущалися. Вони розповідали жахливі історії, що наших бійців розстрілювали, поранених добивали, що командування кинуло хлопців у Іловайську та поїхало, а коли дали хлопцям «зелений коридор», їх просто розстріляли. Росіяни їм казали, що три доби чекали їх у окопах і знали, де наші війська будуть йти. Тобто це була явна зрада. Тим паче, у Іловайську злили найкращі підрозділи добровольців, на той час це були найбільш боєздатні частини нашої армії. Особисто я не розумію, як, маючи сучасну систему супутникової навігації, наше командування не побачило, що через Азовське узбережжя на українську територію увійшли повністю укомплектовані російські частини. Я вважаю це саботажем та зрадою.

Тоді було очевидно, що нас зливають. Коли ми повернулися з Іловайська, моральний стан був нижче нуля. А у частині ми на власні очі бачимо, як зампотилу продає бронежилети, які нам передали з НАТО. Його упіймали, проте він залишився на посаді. Кровоспинні засоби, які волонтери передавали з Ізраїлю, медсестри за півціни здавали у аптеки. Це у той момент, коли ця допомога була життєво необхідна на фронті!

— Тобто ви боролися не лише з ворогом, але й з командуванням?

— Можна і так сказати, ми зайняли активну позицію. У 2-му батальйоні я зустрів Сашу Олійника, ми разом працювали на комбінаті. Він був у важкому психологічному стані, тому що у Новоселівці, де він стояв на блокпосту, їх обстріляли з танка. А все через те, що блокпост був розміщений інженерно неправильно. Сашко врятував важкопораненого побратима та почав оборонятися, щоб не потрапити у полон. Наші «Гради» відпрацювали, і сепаратисти відійшли, але замість того, щоб нагородити його за героїзм, Сашка просто внесли у списки СЗЧ, наче він не був у списках частини, відповідно, не був у АТО. Ми почали добиватися правди, пішли до начальника стройової служби майора Новікова і через кілька «процедур» зробили Сані УБД. І таке відбувалося постійно, хлопці приходили за зарплатнею, а їм казали, що вони у списку 200-х. Матері, які після Іловайських подій приїжджали шукати синів, отримували сухі відповіді від офіцерів: «Пошуком зниклих безвісти частина не займається». Я зрозумів, що все це велика авантюра, яка закручена владою. Спочатку було враження, що це хаос, але з часом стало зрозуміло, що все це один великий механізм.

— Як закінчилась служба у зоні бойових дій?

— Після тих подій їздив у конвоях з продовольством, я не мав бажання брати участь у боях. Найстрашніша частина роботи — вивозити загиблих та передавати їхні тіла матерям. Дуже важко дивитися матері в очі і віддавати їй мертву дитину.

— Служба в АТО стала підґрунтям для вашої активної громадської позиції?

— Ще до АТО мені була небайдужа доля країни. Я активно підтримував Помаранчеву революцію, вже тоді сподівався на зміни в Україні, але дуже розчарувався після дій Ющенко та Тимошенко. Я підтримував ідеї Революції Гідності, тому і вирішив йти у армію добровільно. Моя дружина та родина підтримували моє рішення. Коли повернувся з фронту, отримав УБД і почав займатися громадською діяльністю. Разом з іншими учасниками АТО ми створили організацію «Патріот-2015», саме у цій організації я отримав перший досвід у боротьбі з беззаконням. Потім мені надійшла пропозиція балотуватися на місцевих виборах від «Укропу». Спочатку в мене були сумніви, проте дружина мене переконала спробувати. Я не мав політичного досвіду і розумів, що мої шанси майже на нулі, але отримав для себе неочікуваний результат – друге місце на виборах. Також я зрозумів, що якби я став мером, мені потрібно було б підкорятися вертикалі влади, у тому числі Порошенку. Відверто кажучи, я не вважаю його гідним президентом, на мою думку, він зрадник українського народу.

— Як була створена ГО «Рух «Народна варта»? Розкажіть про основну мету цієї організації.

— Після виборів я не повернувся на посаду голови «Патріоту-2015», а створив власну організацію. Її першочергова мета — це допомога родинам загиблих і бійцям, які отримали важкі травми. По-друге, ми боремося за права учасників бойових дій. Наразі ми вибороли дозвіл на лісоочисні роботи, адже одним із пунктів пільговиків УБД є забезпечення дровами та твердим паливом. Також одна з цілей організації – це боротьба з браконьєрством, розливайками, боротьба за нову Україну. Одним з болючих питань сьогодні залишається екологічна ситуація у місті. Після того, як наші підприємства продали російським інвесторам, ми спостерігаємо нарощення потужностей виробництва і відсутність фільтрації викидів. Вони замість модернізації систем очистки збирають консиліуми з місцевою владою і розповідають, що все у межах норми. Проте кожен мешканець міста, виходячи на вулицю, відчуває, що ми живемо у зоні екологічного лиха. Тому наше завдання — вирішити це питання і добитися правди.

— Ви казали, що у вас власне бачення майбутнього України. Опишіть його.

— Наразі воно досить непевне, тому що основна частина молоді їде з країни на заробітки. У мене складається враження, що це чийсь план геноциду української нації. Адже найкращі віддали життя в АТО або продовжують стояти у мілітаризованій зоні, інші вимушені їхати за кордон, щоб прогодувати родину. Я вважаю, що тут господар — українець, тому саме ми повинні розпоряджатися нашою територією.

Бесіду вела К. Кіба