Дмитро Ісаєв: «Це не війна, а політика»

Дмитро Ісаєв ніколи подумати не міг, що у 25 років стане учасником бойових дій, захищаючи суверенність своєї країни. Дмитро народився та виріс у Кам’янському, отримав професію у металургійному коледжі, пройшов строкову службу, створив сім’ю та знайшов стабільну роботу. Але у 2015 році звичне життя чоловіка перетворилося на воєнні будні.

— Як ви потрапили в АТО?

— Мене призвали за повісткою, яка прийшла у березні 2015 року. На той момент вже рік йшла війна. Мої товариші по строковій службі, які були призвані раніше, залишались на контракті. І майже кожен тиждень приходила звістка, що треба збирати гроші на допомогу батькам загиблих хлопців. Тому я й не хотів йти на фронт, але доля вирішила інакше.

Спочатку я був мобілізований у навчальний центр «Десна», у розвідроту. Там протягом місяця проходив навчання. Потім нас, трьох розвідників, забрали у 1-й окремий батальйон морської піхоти. А коли туди приїхали, нам повідомили, що в них розвідники служать тільки за контрактом. Бажання йти на контракт в нас не було, тому нас перевели у АГСники, і ми ще місяць проходили бойове злагодження.

— Де ви проходили службу?

— Спочатку нас направили під Маріуполь, у сектор М, це було десь у травні. Далі ми утримували позиції в районі Талаківки, потім було Водяне, Комінтернове. Часто виїжджали на виїзди. Я був АГСником і за сумісництвом командиром відділення.

Потрібно було слідкувати, щоб не пройшли диверсанти, та спостерігати за ситуацією на фронті. Бувало так, що бачиш супротивника, але поки прийде відповідь на запит про вогонь, він встигав втекти.

Коли йшли обстріли, нам все одно необхідно було знаходитись на посту та спостерігати, адже під прикриттям обстрілу могли пройти диверсанти.

— Чи покращилось оснащення армії у 2015 році?

— Особливо нічого не змінилося, як допомагали волонтери, так і продовжували допомагати. Наш комбат не пускав волонтерів до нас. Аргументував тим, що цивільним не можна було заїжджати на фронт.

Коли нас висадили в Талаківці, в нас взагалі нічого не було. Там неподалік були вже розбиті дачі, цінного там вже нічого не було, а залишився лише мотлох. То ми знаходили чи каструлю іржаву, чи чайник старий, чи шланг. Так і налагоджували свій побут. Збудували собі душ, щоб купатися.

Воду нам привозили, інколи регулярно, а іноді затримувались на два тижні. Їжу спочатку нам привозили у польовій кухні, але це їсти було неможливо. Тому ми домовились, щоб нам привозили продукти, а ми готували самостійно. Щось самі докупали, але це якщо раз у тиждень пощастить вирватись у магазин. Потреба в їжі була постійна, адже однією гороховою кашею ситий не будеш. Там було багато нюансів: то їжі не вистачає, то води, то польові блохи мучили, миші, пацюки. Приручали котів, вони ловили мишей. Собаки відчували небезпеку, чи могли попередити, якщо йде чужий. І взагалі, від них хоч якась радість була.

Рідні висилали нам посилки, адже без підтримки було дуже важко. А так армія як армія: шкарпетки, труси, автомат дали — на тому й усе.

— Що вас підтримувало під час служби в АТО?

— Звісно, знаходитись у зоні бойових дій дуже важко, як морально, так і фізично. Мене дуже підтримувала родина, з ними я постійно був на зв’язку. П’ятирічна донька відправляла мені свої малюнки. Це дуже важлива підтримка. Мої рідні спочатку взагалі не знали, що я в АТО. Я розповідав їм, що знаходжусь у частині чи на полігоні, адже не хотів, щоб вони постійно хвилювались. Лише в кінці серпня я був змушений їм все розповісти, коли треба було терміново приїздити додому за сімейними обставинами.

Були моменти, коли в нас хотіли забрати телефони, але ми їх не віддали. Коли був в АТО, більш за все хотілось додому до доньки з дружиною.

— Що запам’яталося зі служби в АТО?

— З хороших спогадів про службу тільки товариші, а більше нічого хорошого. Коли ми заїжджали у населені пункти, де стояла Нацгвардія, то місцеве населення було проти них, тому і до нас спочатку було таке ж відношення. Але ми знаходили з ними спільну мову і навіть один одному допомагали.

Чесно кажучи, я не хотів служити, адже розумів, чим все це може закінчитися. Більш за все боявся залишитись інвалідом. Не бояться лише дурні.

— Чи змінилося ваше життя після війни?

— Звісно, змінилося, але не кардинально. Взагалі, намагаюсь не говорити на тему війни, мені не хочеться про це і згадувати. Авжеж був період адаптації до мирного життя, через це всі проходять. Повернувшись додому, все одно постійно був насторожі, реагував на голосні звуки. Це зараз вже все нормально. Час лікує, як кажуть.

— З якими проблемами учасники АТО зіштовхуються, повертаючись з фронту?

— Цих проблем дуже багато. Наприклад, мій хороший знайомий до АТО жив у гуртожитку. А коли демобілізувався, без його відома його виписали звідти. А пояснили все тим, що він кожні півроку, поки був у АТО, не віддавав якісь довідки. А як би він це зробив, якщо він був на службі? Ось так він служив за Батьківщину, а його з дому вигнали. Всі ці проблеми з видачею землі... Це лише в законі все гарно написано, а насправді все необхідно відвойовувати. Оточуючі люди далеко не всі розуміють, що в країні йде війна. Наприклад, в маршрутці, коли показуєш посвідчення, деякі водії без проблем впускають, а деякі починають обурюватися.

Інколи простіше заплатити, ніж вислуховувати образи. Лише комунальні пільги без проблем хлопці отримують.

Я дуже люблю свою Батьківщину, але відношення до влади в мене як було негативне, так і залишилось. Знаєте, як кажуть, у нас країна хороша, але держава погана.

— Чому більшість бійців йдуть далі служити?

— У всіх різні ситуації, але, однозначно, війна чіпляє. Когось тут нічого не тримає, тим паче коли бачиш, що відбувається в країні. Комусь важко адаптуватися до мирного життя, і тоді хлопці повертаються на фронт. Особисто я досить швидко адаптувався, хоча інколи ностальгія пробиває, але я ці відчуття одразу знищую.

Справа в тому, що там зараз не війна, а політика. В тебе стріляють, а ти не маєш права відповісти, а вистрілиш — тебе ще посадять. Ти бачиш ворога, який по тобі стріляє, а ти у відповідь не можеш стріляти, адже немає наказу. Який сенс так воювати?

Бесіду вела Катерина Кіба