«Душа» рятує життя

Мешканка Кам’янського Оксана Попова привертає до себе увагу ніжною посмішкою. Мабуть, саме тому тендітна молода жінка отримала позивний «Душа». Наразі вона разом з чоловіком, кадровим військовим, проходить службу у батальйоні «Донбас Україна». Свою душу парамедик Оксана Попова вкладає в кожного бійця, адже її задача — рятувати життя, щоб чийсь син, чоловік чи батько повернувся додому живим.

«Для мене головне – виконати свою роботу добре, так, щоб боєць вижив, і жити далі з чистим сумлінням. Це мій принцип»

— Як доля пов’язала вас з війною?

— Я навідувалася до однокласника, який лікувався у військовому госпіталі в Дніпрі, як раз у той час привезли хлопців з Іловайського котла. Потрібні були вільні руки, так я і залишилась там. Саме у госпіталі я отримала позивний «Душа».

— Чому ви обрали цей шлях?

— Перший поранений, котрого я побачила у госпіталі, був молодий хлопчина віком майже як мій син. В нього було щелепно-лицьове поранення, тому рот в нього був зашитий і годували його через трубочку. Це мене так вразило, що мій світ перевернувся з ніг на голову. Цей момент став для мене переламним, його обличчя я й досі пам’ятаю.

— Як ви допомагали у госпіталі?

— Борт з пораненими приходив у аеропорт або їх везли потягом. Привозили чоловік по 20-30. Наша задача полягала у тому, щоб прийняти їх та допомагати медперсоналу. Чергували цілодобово. Це зараз привозять хлопців більш-менш стабільними, а тоді їх привозили безпосередньо з поля бою. Тих, кому не було потрібне хірургічне втручання, ми годували, перевдягали, адже приїздили вони у поганому стані, в обгорілому одязі. Мій син також їздив зі мною, допомагав.

— Як прийшло рішення йти на фронт?

— До війни я працювала інспектором ОТК на Дніпровському металургійному комбінаті протягом 18 років. Коли на заводі почались скорочення, я вирішила змінити свою професію. Пройшла вишколи у госпітальєрів та канадців, потім було навчання безпосередньо у тактичній медицині. З 2015 року їздила на фронт у якості парамедика.

— Як проходить служба парамедика на фронті?

— У зоні АТО я служила місяць, після чого тиждень перепочивала вдома. Щоразу нас прикомандировували до певних рот ЗСУ, ми в них жили і виїздили безпосередньо на виклики. Хлопці виносили поранених з поля бою, ми їх стабілізували та відвозили у найближчі госпіталі. У вересні минулого року я підписала контракт та пішла на службу у батальйон «Донбас Україна».

— Чим відрізняється надання медичної допомоги на фронті від цивільної медицини?

— Є відмінності цивільної медицини від військової. Я спілкувалася на цю тему зі знайомим професійним медиком, який працює у цивільній медицині. Обговорювали, як ми на фронті діємо при певних пораненнях, і він дивувався: «Невже так можна?» Військова медицина різниться тим, що після поранення час йде у секундах. Якщо у лікарні хірург має час подумати, провести тривалі маніпуляції, то на фронті ми намагаємося врятувати життя будь-якими засобами. Є можливості та засоби чи немає — без різниці, починаєш вигадувати щось своє. Головне, діяти швидко. Ми не лікарі, ми – парамедики, наша задача закрити поранення, підключити до системи та віддати професійним медпрацівникам. Для нас головне — довезти їх живими до госпіталя.

— Війна – це не жіноча справа, переважна більшість військових – чоловіки. Як вони ставляться до жінок на фронті?

— Насправді на фронті дуже багато жінок. Вони служать зв’язківцями, парамедиками, кухарами, працюють у штабах. Дехто обирає військові спеціальності, і вони досить добре виконують свою роботу. В роті, де я проходжу службу, є дівчина-військовий.

На фронті чоловіки бережуть нас, навіть не допускають на поле бою і виносять поранених самостійно. Моє завдання — дотримуватися техніки безпеки та якісно виконувати свою роботу.

— Чи були курйозні ситуації під час служби?

— Їх безліч, тому що без гумору на війні неможливо. Якщо брати все близько до серця, можна просто з’їхати з глузду.

Запам’яталося знайомство з бійцем з позивним «Горець». Тоді ми вивозили військових з пораненнями з Авдіївської промзони. Поранених було багато, тому у стабілізаційному пункті їх оглядали не тільки в операційній, а й в інших приміщеннях, де це було можливо. Я довго возилася з одним з бійців і була неймовірно стомлена. А «Горець» лежав на кушетці, підключений до системи під крапельницею, і коли я проходила повз нього, він хапає мене за руку і каже: «Дівчина, а я вас знаю. Ми з вами друзі на Фейсбуці, давайте сфотографуємося». Ось так ми френдимося з бійцями і продовжуємо дружити.

Є багато смішних ситуацій. Під час обстрілів на 9 Травня по наших позиціях добряче прилітало, а я як раз готувала їжу. Тут мене кличуть у бліндаж, а я у відповідь: «Не піду, у мене тут курочка смажиться».

— Війна змінила ваше ставлення до життя?

— Війна сильно змінює людей. По-перше, дуже багато людей відійшли з мого життя, адже в нас розійшлися погляди. З багатьма друзями, з якими я дружила по 20 років, розійшлись життєві шляхи. Проте в мене з’явилося багато друзів, до яких без сумніву можна повернутися спиною і не боятися за себе. Війна змінила мій світогляд. Я не хочу, щоб подібне відбувалося в нашому місті, дуже хочеться миру.

— Що вас підтримує на фронті?

— На фронті мене підтримує моя сім’я. У першу чергу, це любов мого чоловіка, підтримка дітей та батьків. Це найголовніше. В мене дорослий син та маленька донечка, і я дуже за ними сумую під час служби. Проте вони розуміють, що це моя робота.

— Чи були випадки, коли ви надавали медичну допомогу місцевим мешканцям зони бойових дій?

— Так, коли ми були у Новозванівці на Луганщині, ми поїхали у Троїцьке за препаратом для хлопця із запаленням легенів через невеличке селище. Нас зупинили цивільні, попросили допомогти жінці з високим тиском. Я підключила їй систему, збили тиск, сіли у машину, а нам у слід: «Щоб ви здохли, бандерівці!» Ось така вдячність.

Дуже шкода, що багато наших громадян, які живуть у зоні бойових дій, продовжують підтримувати сторону ворога. Ще коли я їздила в АТО з волонтеркою (ми були одягнені у цивільний одяг без будь-яких пізнавальних знаків, єдине, що було – це шеврон з хрестом парамедика), то місцеві проклинали нас. У Костянтинівці був випадок, коли літня жінка, років з 80, казала нам, що ми — українські фашисти.

Проте і в нашому місті є ті, хто продовжують підтримувати ворога. Коли доводиться у формі виходити у місто, то десь 80 відсотків дивляться на жінку у формі зі зневагою. Хоча є люди, які навпаки відносяться з повагою.

— Що для вас найважче у професії?

— Коли я тільки починала, думала, що це кров та важкі поранення. Хоча ні, до цього з часом звикаєш. Найстрашніше у моїй професії — це почути у рацію знайомий позивний.

— Які у вас плани на майбутнє? Про що мрієте?

— У мене контракт до кінця 2020 року, тому на найближче майбутнє в мене плани передбачені. А далі життя покаже, хочеться вже на пенсію (сміється). Хочеться мирного життя і відпочинку. Я б дуже хотіла, щоб у майбутньому у військових не буде роботи, їм непотрібно буде брати зброю у руки, а в парамедиків не буде необхідності рятувати життя бійців. Я мрію, щоб війна нарешті закінчилася, проте поки вона продовжується. Ворог не дотримується Мінських угод. Наші хлопці не йдуть на провокацію і дають відсіч лише тоді, коли йде загроза життю. До ворога продовжують йти гумконвої, і всі знають про це. Хоча у новинах про це мовчать.

Я не хочу, щоб війна прийшла у моє рідне місто. Ми там для того, щоб діти не знали, що таке війна, щоб вони гралися, бігали та раділи життю. Наші хлопці її вже не пропустять, адже дуже багато крові пролито, щоб пропустити ворога далі і відступати.

Наприкінці квітня 2018 року машина з нашими хлопцями натрапила на протитанкову міну. Один з них загинув, другий отримав важкі поранення. На жаль, війна продовжує забирати життя наших хлопців

Бесіду вела Катерина Кіба