Кам’янське цікаве

Чи любите ви своє місто? Досить часто можна почути: «Та за що його любити: за брудне повітря та сміття? І взагалі, Кам’янське звучить, наче якесь село…» Проте, мабуть, не знаючи історії нашого міста, люди і справді не розуміють, що окрім промисловості Кам’янське має величне минуле, яким можна пишатися. Член Національної спілки журналістів України та краєзнавець Любов Алексієвська вже не перший рік проводить для містян екскурсії по Кам’янському та його околицях, відкриваючи нові сторінки нашої історії.

«Вважаю, що наше місто і Україна в цілому мають великі шанси на позитивні перетворення. Для цього потрібні лише бажання всіх, хто тут проживає. І любов. Любов до своїх дітей і майбутніх онуків, любов до своєї сім’ї і її історії, своєї вулиці і міста. Саме розуміння молоддю таких простих речей зробить свою справу. А туризм і хороші книжки стануть у цьому надійними помічниками. Мої хобі – тому підтвердження».

— Невже навіть кам’янчани не знають свого міста?

— Так, наше місто практично не вивчене, та й своїм власним корінням люди не дуже цікавляться. «Мой адрєс нє дом і нє уліца…» – «совкова» програма кількох десятиліть дала свої плоди. Коли я стала членом краєзнавчого товариства «Кам’янське-Дніпродзержинськ» при Центральній бібліотеці, нарешті зустріла однодумців, кому небайдуже все, що нас оточує. Ми намагаємося донести людям, що в нас багата історія, наше місто цікаве і нам є чим пишатися.

Спільнота добилася того, що у Кам’янському на початку 2017-го року була прийнята міська програма з розвитку туризму. Коли через рік ми зібралися на засіданні туристичної комісії, я підготувала невеличку презентацію. Відвідуючи різні країни і міста України, зібрала родзинки, які ми могли б використовувати в себе на місці. А потім спробувала показати непривабливі світлини – яким бачать наше місто туристи, і тільки «зіпсувала присутнім настрій», бо навіть вже існуюча програма не є для міста пріоритетною.

— Чи цікаве наше місто для туристів?

— Дуже! Завдяки туристичній програмі у нас нарешті з’явилася карта цікавих місць, але навіть з нею гостям зорієнтуватися непросто. Хочемо ми цього чи ні, туристи до нас їздять, і їх досить багато. Краєзнавці пропонували встановити вказівники із сучасними назвами вулиць, щоб людям було зручніше мандрувати містом, встановити прямо на вокзалі і в міській раді карту міста з означеними цікавими місцями, та поки до цього «руки не доходять». Влітку до нас приїжджали з експедицією мандрівники з історичного клубу «Дніпро». Мені було настільки приємно, коли вони в соцмережах виклали більше сотні чудових світлин і поділилися відгуками, мовляв, думка про Кам’янське як недоклон Дніпра розвіялась, адже вони були здивовані, наскільки у нас компактне та цікаве місто. В Кам’янському вдосталь пам’яток історії, природи, архітектури, культури різних часів, але вони не мають відповідних поміток. На жаль, влада поки не бажає зробити ці об’єкти привабливими для туристів, та й улюбленими куточками для самих містян. Ми продовжуємо втрачати те, чим мали б пишатися.

— Що саме приваблює туристів у Кам’янському?

— По-перше, у нас є унікальні половецькі та скіфські кургани, які й досі не досліджені професійними археологами. 

По-друге, саме поблизу нашого міста, навпроти Романкового, знаходилась стара Запорізька Січ. Всі ми знаємо, скільки туристів їздить на Хортицю, ми чуємо, що Нікополь – місто п’яти січей. І ніхто не хоче подивитися на старі карти, де видно, що стара Січ була саме на території нашого міста (зараз затоплена водосховищем). Наче й добре, що на початку червня біля Музею історії міста проводиться «Мамай-фест», але він зводиться до гостювання в Кам’янському пари десятків художників, хто привозить до міста картини Мамая. Спитайте звичайних містян, чи знають вони про цей фестиваль, чи бувають на ньому… Наше місто сформувалося на території чотирьох козацьких зимівників, кожен з яких мав свою культуру, традиції. Людська пам’ять донесла до нас спогади про відомих особистостей, які жили або бували в наших краях. Козацьке минуле Кам’янського можна зробити нашою візитівкою, тим самим приваблюючи туристів.

По-третє, у нас велика європейська історія. На території Романкового Катерина ІІ та австрійський імператор Йосип ІІ «ділили Європу» на зустрічі напередодні Російсько-турецької війни.

А ще у нас є унікальне західноєвропейське місто – Верхня колонія. Я була приголомшена, коли впізнала «нашу» архітектуру у Польщі. Але там двохсотрічні дерев’яні будинки у кращому стані, ніж наші кам’яниці у Верхній колонії. А все тому, що там доглядають за історичними пам’ятками. У 1905 році навколо Верхньої колонії була споруджена стіна з гарними воротами, революція змела ворота, але частина стіни залишилась. У країнах Європи цей фрагмент стіни відмили б, впорядкували, зробили б туристичним об’єктом, але у нас там – купи сміття від сусідніх «генделиків». Що вже говорити про знищені храми, млини, інші свідчення давнини... Мені дуже імпонує, коли заклади у Кам’янському називають історичними топонімами. Як то на Дніпробуді був магазин «Старий млин». Там дійсно до революції був водяний млин, і цей будинок зберіг свої історичні обриси. З нього також можна зробити історичний об’єкт.

Були у нас і «Базарний спуск», і «Кам’янські вечори». Прикро, але навіть найкраще збережена частина радянського періоду виглядає жалюгідно.

Соцмісто взагалі було радянським ГУЛАГом, там можна мандрувати цілий день. Це архітектура 30-50-х років, яка, на жаль, на сьогодні дуже занедбана. На території колишнього села Тритузне дивом виживає діюча козацька церква. Люди дивуються, як вона стоїть на такому місці, де в п’яти метрах від неї ходять поїзди, з іншого боку – звалище радіоактивних відходів, а її ніщо не бере. Живе!

— На вашу думку, що заважає розвиватися туризму у Кам’янському?

— Небажання влади і заможних земляків вкладати у цю сферу зусилля та гроші. На міські розважальні заходи викидаються шалені бюджетні кошти, а активісти, патріотично налаштована молодь, краєзнавці рвуть душу, намагаючись зберегти справжні історичні, культурні об’єкти, всіляко привертають до них увагу. Переконана, що в таких справах зусилля треба об’єднувати.

Скільки ми написали звернень до влади, щоб підтримати найгарніший будинок нашого міста по вул. Інститутській, 2, споруджений ще в 1915 році (відомий у місті як будинок Сокола або будинок для іноземних фахівців)! Тут в 1930-х роках проживали запрошені іноземні спеціалісти, які допомагали піднімати індустрію радянської країни. Проте колишній найгарніший житловий будинок дореволюційного Кам’янського (він і досі є елітним), відлякує своїм зовнішнім виглядом. Наше місто дуже привабливе, але дуже брудне, фасади не реставруються. Та й ставлення мешканців до свого міста не краще. І якщо люди не люблять свою мову, свій дім та себе, тоді хто буде поважати нас?

— Ви проводите багато безкоштовних екскурсій містом, чим це корисно для вас?

— Спочатку ці екскурсії ми проводили для краєзнавців та гостей міста. Наразі до цих екскурсій приєднуються і багато містян, траплялося так, що приходили навіть у негоду по 50-60 чоловік. Люди цікавляться, починають згадувати щось своє. Наприклад, у 1941 році, коли місто захопили німецькі нацисти, загарбники повернули місту історичну назву, відкрили церкви, дозволили вести у школах навчання і навіть ставити вистави в театрі українською мовою. В центрі міста перейменували всі вулиці. На Нових планах вони отримали імена відомих композиторів. Ось один краєзнавець, який на момент окупації був дитиною, пригадував: «Як тільки наша вулиця Перекопська стала вулицею Брамса, її мешканці стали такі культурні. Перестали виливати під ноги помиї, викидати золу, розбили гарні клумби». Через деякий час у одному з осінніх номерів газети «Кам’янські вісті» 1941 року я раптово знайшла наказ по місту про заборону смітити на вулиці, за що передбачався величезний штраф. Те ж саме стосувалося ставлення до бездомних тварин, забезпечення шкіл усім необхідним. Ось так, на екскурсіях, спілкуючись з людьми, ми знаходимо нові історичні факти. Зараз люди почали цікавитися історією міста, а також власним генеалогічним корінням. Але я пам’ятаю той період, коли екскурсії були нікому не потрібні. Працюючи в редакції газети «Дзержинець» (тоді єдиної в місті і дуже партійної), мала справжню віддушину у вихідні у вигляді улюблених екскурсій. Якось на питання однієї шкільної вчительки, які теми може запропонувати наше бюро подорожей і екскурсій, порадила їй до Дня визволення міста проїхатися пам’ятними місцями, пов’язаними з подіями Другої світової війни, на що почула обурливе: «Мы этой войной уже пресытились!» Ось якби не було таких, що «прєситілісь» патріотизмом, у нас би не було цієї війни, яку ми маємо зараз.

— Переходячи до теми патріотизму, розкажіть, будь ласка, про книгу, яку нещодавно анонсували.

— На мою журналістську долю випала задача створити книжку про всіх загиблих кам’янчан у сучасній російсько-українській гібридній війні. Я не могла відмовитися від непростої пропозиції стати редактором-упорядником. На щастя, мене підтримали багато талановитих, небайдужих журналістів і краєзнавців. Ми з колегами домовились, що у назві книги обов’язково буде слово «життя». Адже ми писали про те, якими наші герої були у мирний час. Вони дуже різні, їхні історії не схожі одна на одну. Нам потрібно було пережити долю кожного героя. Це було складно і для рідних, і для нас із колегами, хто приєднався до створення цієї книги. Дехто з міських писак не приховував своїх сепаратистських поглядів, чинив різними способами перешкоди у підготовці матеріалів, тому не лише у зоні АТО можна побачити, хто є хто. Мене приголомшила історія про те, як мама розшукувала 17-річного сина, студента-першокурсника. Він поїхав до університету в Дніпро і зник, а як виявилося – пішов добровольцем в АТО. Він віддав своє життя за Україну. Справжнього, вродженого патріотизму іншого з наших героїв родина абсолютно не розуміла і не підтримувала. А коли він загинув, навіть відмовилась ховати його як героя. Рідні спершу відмовлялися ділитися спогадами, тому нам потрібно було шукати різні підходи і варіанти, аби достовірно передати, яким був герой насправді. Мені спало на думку зробити з ним «небесне інтерв’ю». Адже в соцмережах залишилася його сторінка, де й досі «живуть» його думки, спогади. Ми боялися пропустити бодай одне з прізвищ полеглих. Вели широку пошукову роботу по всій Україні, зустрічалися не тільки з рідними, побратимами, а й друзями дитинства, вчителями, колегами, ретельно підбирали світлини.

Зараз книжка вже скомпонована, вийшов її сигнальний примірник. Наразі триває збір коштів, щоб надрукувати наклад та роздати ці книжки рідним загиблих, до навчальних закладів, бібліотек та військових частин. Радує, що до збору коштів долучаються небайдужі містяни, наприклад учні НВК №37 імені М. Самойловича самотужки зібрали гроші та передали для книги, у той час коли деякі заможні пани навіть копійки не хочуть виділити. Книгу важливо створити зараз, поки свіжа пам’ять, поки живі друзі та побратими загиблих.

К. Кіба