Капелан — універсальний боєць

Сергій Окунєв — капелан 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії. Будучи учасником ВО «Тризуб», деякий час був настоятелем парафії святих просвітителів слов’янських Кирила та Мефодія УПЦ КП у Кам’янському. Отець Сергій розповів про тонкощі свого служіння на фронті.

— У чому полягає місія капелана на війні?

— Утрируючи, можна сказати, що місія полягає у спасінні душ. Але кожна людина рятує свою душу самостійно, колективно це неможливо зробити. Завдання капелана – перебувати у середовищі бійців та бути одним із них. Капелан вдягає військовий однострій з відповідними державними нашивками і перетворюється у такого ж солдата, як і всі інші. Єдине, що тебе відокремлює, це те, що всі знають, хто ти, і на тебе всі дивляться. Капелана не визначає колір підрясника, довжина чи сивина бороди та розмір хреста, який він носить. Капелана визначає власна формація, особиста харизма, освіченість у певних моментах та ерудованість. Спілкування з бійцями відбувається щодня, і реакція на певні ситуації або твій авторитет знищить, або підійме його. Тому голова повинна працювати дуже добре. Також важливо мати якийсь військовий фах або профіль, адже у будь-який час необхідно замінити пораненого на позиції та надати медичну допомогу. А якщо капелан цього не вміє, яка тоді від нього користь на фронті? Капелан — це універсальна людина: і вихователь, і побратим, і номер розрахунку.

— Існує думка, що священнослужителі не мають права брати до рук зброї. Ваша думка з цього приводу?

— Звичайно, є міжнародні стандарти різного роду. Але моя особиста думка у тому, що ці стандарти виходять з народів, які ніколи не мали справу з агресією Росії. Те ж саме стосується Женевської конвенції, яка добра лише для Женеви, а ніяк не для України. Чому ми повинні дотримуватися їхніх правил, коли сторона російських агресорів їх не дотримується. Тому це гібридна війна, і якщо ми будемо слідувати конвенціям та договорам, то ми просто програємо віну. На жаль, на геополітичному рівні ми не маємо серйозних союзників, тому що, по суті, вся Європа сидить на газовій голці Росії, Америка має свої національні інтересі на території України, а Росія — свої. А ми – стіна, ми стоїмо на межі двох світів, поміж азійського сходу та європейського заходу. І чомусь Європа замість допомоги продовжує висловлювати нам велику стурбованість, не розуміючи, що, якщо ми не витримаємо і ця стіна впаде, то вся та азійська орда хлине на захід.

— З якими духовними потребами до вас звертаються бійці?

— Буває, сповідаємо, але не так часто. Основна духовна потреба більше в розраді. Тому інколи важливо пожартувати, а головне — влучно. Сміх —це реакція свідомості на певний стан. Реально важко витримувати психічні та фізичні навантаження, які хлопці витримують. Мій досвід: після першого бою я їв згущене молоко банками і курив цигарки пачками, тоді жартувати не хотілося. Найгірше, коли ми звикаємо до цього стану, тоді починаєш підрозслаблятися, тож можуть трапитися не дуже добрі речі.

Капелан – помічник, розрадник, і тут багато чого залежить від особистості священика. Спілкуючись з капеланами з інших частин ЗСУ, знаю, що в них уставна практика молитов не завжди виходить, і в мене так само.

На даний час я займаюсь духовно-ідеологічною підготовкою бійців в учбовому центрі УДА. Я вважаю, що вони мають бути не лише фізично підготовленими, а і добре ідеологічно та духовно спрямованими.

— Як проходить духовна служба на фронті?

— Ні, кулі над головою не свистять. Зазвичай для служби я займаю якийсь будиночок чи приміщення. Наприклад, у Пісках ми знаходились у розташуванні 2-ї роти під керівництвом командира Барса. Там я зайняв підвальчик. Коли знаходився у розташуванні артилеристів, там я вже зайняв кімнату у будинку якогось заможного пана. Там я почувався майже як у храмі, адже там така люстра висіла, як церковне панікадило. В будь-якому місці, де ти можеш провести богослужіння, відбувається служба.

Отець Сергій з побратимом. Піски, 2016 рік

— Чи були ситуації, коли за духовною допомогою до вас звертались місцеві мешканці?

— Ні, там занадто сильно прозомбоване населення. І це відбувалося з початку 90-х років, як тільки Україна підписала акт про незалежність. Росія почала працювати над свідомістю мешканців східних територій через мас-медіа та інше. Протягом 26 років громадяни України знаходились під впливом російської пропаганди, однозначно, там тільки «руський мир» у голові.

Так, вони йдуть на певний контакт, але все одно з недовірою. В них відбувається когнітивний дисонанс, коли вони бачать, що «бандерівці-карателі» по-нормальному до них ставляться. Гуманітарну допомогу, яку нам привозили волонтери, ми роздавали мешканцям зони бойових дій. Наші підрозділи, підрозділи ЗСУ, медичні підрозділи постійно надають їм допомогу. Адже це наш святий обов’язок, вони все одно громадяни України, тож ми не можемо їх покидати напризволяще.

— Як знайти душевний спокій тим, хто повертається з війни?

— Моя порада не бійцям, а взагалі всім людям — не турбувати та не розпитувати бійців. Мені самому не подобається, коли приїжджаєш з фронту і деякі люди розпитують: «А скільки ти вбив?» Це особисті переживання, тому не треба лізти до них у душу з провокативними питаннями, бо нам дійсно боляче про це згадувати. Війна — це не романтика, ми маємо справу з людським життям, ми бачимо смерть, ми бачимо втрати, це залишає на душі сильний відбиток. Єдине, чим оточуючі можуть допомогти, це відноситися до бійців з подякою.

— Чи були такі ситуації, коли на фронт приходили атеїсти, а поверталися віруючими?

— Звичайно, в окопах атеїстів немає! Фактично 98% нашого особового складу та ЗСУ – це охрещені люди, а ці 2% мають свої особистісні переконання. Ми – продукт нашої епохи, тому до лав армії приходили духовно порожні люди, адже за 25 років паперової незалежності у нас була практично бездуховна територія, окупована центрами Московського патріархату з «руським миром» та прозомбована різними сектами. Українці вже були духовно порвані, в нас не було духовної єдності. Коли немає духовної єдності в нації, то це вже не нація, це збіговисько. За чотири роки війни ми почали вбирати певні риси народу, ми тільки починаємо формуватися як нація.

На фронті не виходить бути невіруючим, боєць все одно у щось, але повірить. Людина по своїй суті забобонна, тож завжди буде носити якусь мотузочку, амулети чи вервичку. Але куля не обирає, є на тобі вервичка чи немає, якщо це твоя куля, то вона тебе знайде. Тому важливо жити так, ніби в останній день.

— Особисто вас війна змінила?

— Однозначно, змінила, адже ніхто звідти не повертається таким, як був раніше.

— Яким би ви хотіли бачити майбутнє України?

— Всі хотіли б бачити її майбутнє світлим. Головне — працювати для цього добре. Хотів би бачити Україну без крупних олігархів, які обкрадають народ. Я щиро переконаний: якщо прибрати корупційну складову взагалі із системи державного управління і інших структур, ми зможемо зробити економічне диво за коротший термін, ніж республіка Чилі. Цього і боїться Європа, адже в нас і досі дуже потужний економічний потенціал.

Прощаючись з отцем Сергієм після інтерв’ю, почула окопний жарт: на гасло «Слава Україні!» капелан відповів: «Героям — квартири!»

Бесіду вела Катерина Кіба