Кохання крізь війну

Андрійкові лише три з половиною рочки. Попри свій юний вік, він росте міцним та розумним хлопчиною на радість своїй мамі та бабусям. Але йому ще доведеться дізнатися важку правду, про те, як його мама і татко були неймовірно закохані одне в одного, як вони разом обирали йому ім’я і як тато не дочекався його народження якихось кілька тижнів, але дуже любив свого маленького хлопчика. «Я й досі не можу змиритися з думкою, що мені доведеться вести свого сина на кладовище, щоб розповісти про його татка. Мені боляче від однієї думки, що у той момент йому доведеться пережити…» — ділиться Катерина Панченко, дружина Едуарда Панченка, який загинув у результаті важкого поранення, отриманого у зоні АТО.

«Ви знаєте, у всіх лікарняних довідках, які мені видавали стосовно Едіка було написано «Несумісні з життям поранення». Проте ми вірили і сподівалися у майбутнє. Навіть після такого важкого поранення вже будували плани, мріяли і чекали народження сина».

Катерина та Едуард познайомились, коли їм було по 20 років. Відкрита та товариська дівчина швидко знаходила спільну мову з оточуючими. «У нас з Едіком був спільний друг. І якось ми з ним сиділи у дворі та грали у нарди, і повз нас проходив Едік. Привітавшись, він запросив нас до себе у гості ввечорі, — згадує пані Катерина про те, як познайомилась з майбутнім чоловіком. – Після того ми кілька тижнів не спілкувались, але чимось він мені припав до душі. Вдруге ми зустрілися на дискотеці, з того моменту почали спілкуватися. Він був дуже гарний хлопець, я ще тоді думала: «От як би привернути його увагу». Я приїхала до міста з села, в мене, на відміну від міської молоді, було зовсім інше виховання, але Едік не був схожий на інших, тому і привернув мою увагу».

З того моменту почалися зустрічі, прогулянки, довгі телефонні розмови... Молоді наче були створені один для одного. Відчувши рідну душу, Едік через два тижні спілкування запропонував Катерині зустрічатися.

Через тиждень молоді почали разом жити, насолоджуватися життям і будувати плани на майбутнє. «Я з дитинства мріяла допомагати людям та саджати злодіїв за ґрати, тому я хотіла працювати в міліції.

Коли в мене це вийшло і я влаштувалася оперуповноваженим, Едік дуже підтримував мене, адже це була важка робота. Проте він завжди був поруч і радів моїм успіхам», — згадує Катерина.

Навесні злощасного 2014-го Едік отримав повістку, його викликали на 10-денну перепідготовку. «Він поставився до цього навіть із запалом, казав: «Та що там ті 10 днів! Поїду, на полігоні побігаю, постріляю, згадаю армійське життя». Я його розуміла і підтримувала, лише його мама всіма силами його відговорювала, наче відчувала щось», — каже жінка.

У цей період правоохоронні органи перейшли на посилений режим служби, тому Катерина проводила весь свій час на роботі. А через десять днів прийшла звістка, що перепідготовку подовжили на 45 діб. Не витримуючи відстані, дівчина використовувала кожну можливість, щоб поїхати до коханого у частину. «Потім наказ знову переписали, і вони повинні були служити цілий рік. Це було схоже на злий жарт, — каже Катерина. — Якби ж ми знали, що буде війна, я б його нікуди не пустила. Ми тільки починали жити, мріяли про велику сім’ю, про свій будинок, про собаку».

Події розгорталися дуже швидко: захоплення Донецька, Луганська, перші обстріли, важкі втрати. Катерина продовжувала їздити до коханого у частину, а побратими Едіка дивувалися відданому коханню молодят. «Коли почалися бойові дії, я на власні очі бачила, як у частину йшов безкінечний потік поламаної техніки з АТО, — розповідає Катерина. — Ці машини стояли десятки років, іржавіли — і тут раптом їх відправляли у зону бойових дій, щоб хлопці там на них воювали. У частині мій Едік разом з такими ж хлопцями, як і він, приводити до ладу ці машини».

У серпні Катерина взяла відпустку, зібрала речі та поїхала до коханого. Командир Максим Пресняков пішов молодятам назустріч і дозволив Катерині залишитися у частині. «Максим дав нам окремий намет, ліжко, знайшли тумбочку, натягнули мотузку для білизни. А хлопці дивувалися: «Люди у відпустку на моря їздять, а ти у армію приїхала!» Я відповідала, що моє море там, де Едік. Ми удвох тулилися на тому ліжку, але ми були разом, і це був найкращій час», — пригадує жінка.

Проте щаслива мить перервалася, коли прийшла звістка про те, що хлопців направляють у Донецьк. Перед тим як їхати, Максим Пресняков пообіцяв Катерині: «Не хвилюйся, я зроблю все можливе і неможливе, щоб Едік жив і у вас все було добре».

«Я не можу сказати, що з того моменту моє життя перетворилося у пекло, адже Едік вберігав мене, як міг. Він постійно телефонував мені, розповідав, що в них не стріляють, у вільний час вони ганяють у футбол, ходять у лазню», —каже Катя.

У вересні Едуард приїхав додому у відпустку і зробив Катерині пропозицію, на той момент дівчина вже носила під серцем маленьке життя. Молодята побралися і планували відгуляти весілля після Едікової демобілізації. Новий рік молоде подружжя зустрічало вдома разом, і саме тоді Едуард зізнався, що він втомився і дуже хоче додому. На той момент 93-тя бригада знаходилась у Пісках.

«З тих пір, як Едік був у АТО, я не дивилася телевізор. А того дня, коли він отримав поранення, я з його дядьком грала у нарди, а в кімнаті працював телевізор. Нам принесли повідомлення про заборгованість, і я почала телефонувати Едіку, щоб розповісти про це, але його телефон був вимкнений, як і у його побратимів», — згадує Катерина. — Відчувши неладне, я почала перемикати канали телевізора, наче щось шукала. Зупинилася, коли побачила напис «селище Піски» у новинах. З екрану повідомили, що 93-тя бригада потрапила під обстріл. Від почутого вагітна жінка зніяковіла, вона відчула, що з коханим щось трапилось. Лише о третій годині ночі на телефон Катерини прийшло смс з невідомого номера: «Зі мною все добре. Зателефоную пізніше». А вранці пролунав довгоочікуваний дзвінок, де рідний голос промовив: «Зі мною все добре, мене з ангіною привезли у госпіталь Дніпра, приїздіть до мене». Катерина одразу збагнула, що Едік каже неправду, адже знала, що з такими хворобами військових не направляють у госпіталь.

«У госпіталі мене направили у хірургічне відділення. У першого ж лікаря я запитала, де знайти Едуарда Панченка, а він на мене глянув і аж побілів, — пригадує жінка. — Спочатку він запросив зайти нас зі свекрухою до себе у кабінет. Він розповів, що хлопці потрапили від обстріл. Під машину Едіка влучили з гранатомету, на лівій нозі у нього була роздроблена уламками п’ятка, а права нога дуже посічена. В нього почалась газова гангрена, і ногу прийшлось ампутувати».

Відійшовши від шоку, Катерина пішла до чоловіка у палату: «Він зустрів мене посмішкою, у лікарняному ліжку, під апаратами, білий як стіна, але посміхався. Посміхалась і я, — розповідає жінка — Ніхто не плакав, всі були щасливі від того, що він вижив. А потім чоловік зі сльозами на очах розповів, що його командир загинув. Вийшло так, що вони тоді їхали виводити з оточення хлопців, Едік з командиром їхали першими. Під їхню машину поцілили з гаранатомету. «Останнє, що я запам’ятав, це дірка під ногами и багато крові», — сказав Едік. Максима ударною хвилею відкинуло, і коли він отямився, побіг рятувати Едіка з палаючої машини. В цей момент у командира Преснякова поцілив снайпер. Він єдиний, хто зі 120 чоловік не повернувся додому, але всіх своїх хлопців зберіг».

Вагітна Катерина щодня їздила до чоловіка у госпіталь. Едуарду ставало краще, він навіть почав тренуватися на лікарняному ліжку. Волонтери допомагали необхідними ліками. Поруч була кохана дружина, яка ні на мить не полишала свого бійця. «І все так же ми продовжували мріяти, що все буде добре. Я у житті не відчувала більшого щастя, ніж тоді бути поряд із ним», — зізнається вона. Для продовження лікування Едуарда Панченка перевезли до Києва, а вірна дружина, полишивши все, поїхала за ним. Жила дівчина у волонтерки, а вдень їздила до чоловіка у лікарню.

«Проблема була у тому, що в Едіка не загоювалася нога, щодня її чистили під наркозом. Коли йому ввели нові ліки, я помітила, що він погано почав відходити від наркозу. Проте лікарі запевнили, що це нормальна реакція на нові ліки. Я так хотіла залишитися з ним на ніч, але він переконав мене їхати додому відпочивати».

Десь о 5-й годині ранку Катерина прокинулась з важким відчуттям на серці. Вона зателефонувала до хлопця, з яким Едік лежав у палаті. Той сказав, що Едіку стало гірше, і його перевели у реанімацію. Перше, що зробила Катерина, — поїхала до церкви, молитися за коханого, а вже після цього одразу поїхала до реанімації. «Я зустріла завідувача, який сказав, що Едік у важкому стані. У реанімації я побачила свого чоловіка, підключеного до апарату штучного дихання, в нього був жар, тому ми перекинулися лише парою слів і він попросив, щоб я залишила його на одинці. Це був останній раз, коли я з ним розмовляла», — пригадує Катя.

Наступного дня Едуард Панченко був переведений у медикаментозну кому. «Лікарі казали, що він нічого не чує, проте я розповіла йому свій сон. Мені наснилося, наче Едік прийшов додому з роботи, наш син вже був дорослим, ми разом дивилися серіал, а потім допомогали сину збиратися у школу. Я бачила, як у Едіка текли сльози по щоках, я впевнена, що він почув мене», — каже жінка.

На третій день Катерина знову поїхала зранку на службу до церкви, але щось її тягнуло до госпіталя. Так і не дочекавшись завершення служби, вона поїхала у лікарню. «Я кілька хвилин чекала під дверима реанімаці, коли вийшли два лікарі, — розповідає Катя. — Вони завели мене у кабінет та сказали: «Ти лише тримайся. Син виросте, будеш йому про батька розповідати… Більше Едіка немає».

Боєць так і не побачив свого первістка, який, до речі, зростає повною копією свого тата, такий же рослий, гарний та розумний. «Андрійко народився у пасхальний тиждень, і я впевнена, що він Богом дарована дитина, – говорить з ніжною посмішкою Катерина. – Він росте не за годами, інколи такі речі каже, наче дорослий».

«Кажуть, час лікує, проте я на власному досвіді можу сказати, що це не так, — зізнається Катерина. — Час дає розуміння, що вже нічого не змінити. Після смерті чоловіка я рік прожила сама з сином у квартирі. Мені нічого не хотілося, у голові крутилися погані думки, і я втомилася від того. Якийсь час я займалася волонтерством, і це по троху почало повертати мене до життя. Наразі я повинна рухатись вперед, адже в мене росте син, якому необхідно дати гідне життя».

К. Кіба