Максим Лоік: «Це для росіян ми карателі, а для своїх ми – люди»

Кам’янчанин Максим Лоік більше року служив у лавах української армії, захищаючи країну у найгарячіших точках. Він впевнений, що бути ветераном — це почесно, тому закликає бійців АТО не соромитись цього статусу і боротися за свої права.

— Що спонукало вас піти на фронт?

— Життя так склалося, що Крим для мене мав велике значення. Саме після його анексії я твердо вирішив йти на фронт. До речі, з початку Майдану в мене, як і в більшості наших містян, мозок був промитий «Партією регіонів». Але я люблю читати і добре знаю історію, тому почав шукати інформацію з різних джерел, аналізував її та робив висновки стосовно тих подій. Під час активної фази Революції Гідності мене просто увімкнуло, я докорінно змінив своє відношення.

Коли окупували Крим, я був на лікарняному з температурою. Так вийшло, що строкову службу я «відкосив», не хотів служити в армії, де за рік служби вистрілювали по три патрони, а весь інший час будували будинки генералам. Тому, коли я приїхав до військкомату, мені сказали, що без військового квитка мене не візьмуть. Півроку я ходив до військкомату і добивався перекомісії. Пройшов обстеження та отримав дозвіл на службу. Хотів потрапити у десантуру, але у 25-й не було місця, тому прийшов до військкомату і сказав: «Заберіть мене вже хоч кимось». Так я потрапив у 22-й окремий мотопіхотний батальйон. Пройшовши вишкіл, став гранатометником. Після розподілу нас, 12 чоловік, забрали у один батальйон. Спочатку всі були гранатометниками, але у ході служби хтось став кулеметником, хтось гранатометником, хтось ще кимось, адже на війні навчаєшся всього. Наприклад, я після першого бою зрозумів, що мені треба знати і кулемет Калашникова, і гранатомет АГС, і все інше. У кожного свій психологічний поріг, і трапляється так, що хлопці під час бою впадають у ступор. Я це відчув під час першого бою. Я був старший на позиції, і нас по рації лаяли, що мовчить АГС, бо боєць впав у ступор, а я навіть не знав, як тим АГС користуватися. Тому вчилися ми всього. Вся зброя, що в роті була, йшла у хід, з усього вчилися стріляти. Адже на фронті потрібно бути універсальним, у будь-який момент когось може поранити і його потрібно буде замінити.

— Ви відчували страх?

— Мені страшно було не у першому бою, а коли ми тільки їхали з вишколу на передову. Учебка в мене була три тижні, адже я одним із останніх потрапив під призов четвертої хвилі мобілізації. Мені завжди була цікава військова історія, я цікавився зброєю. Поки намагався потрапити на службу, я постійно слідкував за тим, що відбувається на фронті. Я знав, куди їду, та усвідомлював, що можу загинути. Але я їхав туди добровільно. Там ніхто не знає, що з ним буде завтра. Та яке там завтра! Вранці ти п’єш чай з побратимом, а ввечері його вже немає...

Чому я поїхав на фронт? Перш за все, тому, що мене виховував мій дід-фронтовик, який вчив мене захищати Батьківщину. І коли до нас увірвалися так звані брати зі зброєю, ми просто пішли захищати свій дім.

На війні загинув мій друг, і мені не соромно дивитися його матері в очі, адже я такий, як і він. Коли його 200-м привезли додому, моя впевненість у тому, що я роблю, помножилася ще більше. Взагалі, мені не соромно йти по вулиці і дивитися людям в очі, адже свій обов’язок я виконав. Моя мати не сидить у підвалі, наші діти нормально сплять і ходять до школи. Коли потрапляєш на передову, свідомість змінюється. Навіть люди, які, потрапляючи на службу, спочатку не розуміли, для чого вони туди їдуть (а таких було багато!), після першого ж бою розуміли, для чого вони там. Вони повертаються додому вже патріотично налаштованими.

— Де проходив ваш бойовий шлях?

— Спочатку нас направили у селище Верхньоторецьке, де ми відслужили більше місяця. Там півсела контролювали ми, а половину – сепаратисти. І скільки ми там були, командування не дозволяло відбити другу частину. У грудні минулого року українська армія нарешті відбила ту половину села в бойовиків. Потім нам повідомили про ротацію. Ця новина нас дуже потішила, адже одразу з учебки нас направили на передову, а для багатьох це було дуже важко як фізично, так і морально. Згодом з’ясувалося, що це була не ротація, а переїзд з Донеччини під Луганськ. Майже вся моя служба пройшла під Луганськом: Щастя, Трьохізбенка, Кримське... Зайшов у зону АТО 3 травня 2015, а вийшов 21 квітня 2016 року. 8 місяців передової, починав у звичайній мотопіхотній роті, потім потрапив у розвідку. І там і там були просто чудові взаємовідносини з хлопцями, багато з ким спілкуюсь і до сих пір. Лишилися дуже класні спогади про службу. Постійно згадую нашого комбрига (позивний «Вітер»), який постійно був серед бійців, брав участь у боях. Ми ним насправді пишалися.

— Який у вас був позивний?

— «Висота». Кожному по-різному причіпляли позивні: кому за прізвищем, а кому по ситуації. Мені приліпилося «Висота» ще з цивільного життя. Моєму напарнику взагалі позивний придумали під час кумедної ситуації. Хлопець був із села, і він дуже погано читав та писав, навіть до анекдотів доходило. Тому він просив, щоб йому писали рапорти на відпустку. Ми були у Верхньоторецькому, чекали на бій, і тут він забігає та питає: «Хто мені написав позивний «Метелик» у воєннику?» Хлопець дає свій воєнник, а там написано з переносом: «Гранато-метник». Він прочитав це як «Метелик», тож одразу цей позивний до нього прилип. Другий побратим, який за строковою службою був моряком, постійно ходив у біло-чорному тільнику та під час служби він ще вусики собі відростив. Так от його називали «Матроскін». На такі прізвиська ніхто не ображався.

— Що запам’яталося зі служби?

— Було багато випадків, тож є що згадати. Для мене найбільше визнання — це прапор з більше ніж півсотнею підписів моїх хлопців. Кожен, хто там був, розуміє цінність такого трофею.

— Як місцеве населення відносилось до українських військових?

— Ми постійно зіштовхувалися з місцевими мешканцями, і там багато хто хотів жити в Україні. Коли ми стояли в Оріховому, там жив дід у крайній хаті. В нього була пара корів, тож ми йому відходи після приготування їжі носили, щоб він годував худобу, а він нам щоранку приносив молоко. Так один одному допомагали. Все залежало від нас, від того, як ми з ними налагодимо взаємовідносини. Місцеві дітлахи бігали через блокпости, ми їм печиво, згущенку чи цукерки віддавали. Ми дружили з місцевими. Це для росіян ми карателі, а для своїх ми – люди.

— Як вас змінила війна?

— Підвищилось відчуття справедливості, повністю переоцінив свої життєві погляди. Значно скоротилося коло друзів, але я знаю, що вони справжні. Після війни були свої «приколи» у житті, розлучився з дружиною. Почались проблеми зі здоров’ям, адже там на адреналіні їх не відчуваєш. Коли дивишся на те, як держава ставиться до АТОвців, це ще більше обурює. Скорочують пільги у той час, коли здоров’я не дозволяє працювати. А за що лікуватися?! Коли немає здоров’я, тобі вже не треба нічого: ані квартири, ані земельної ділянки. Ми, в принципі, йшли на фронт не за цим. Ми навіть і не знали, що можемо розраховувати на пільги. Про УБД ми дізналися, коли вже були у Троїцькому. Я йшов на війну, щоб захищати Батьківщину. Не вмирати, а вбивати на неї. Я не хотів, щоб у нашому місті була війна, а до цього все йшло. Лише з часом стало відомо, яку територію вони хотіли відхапати: від Харкова до Одеси.

— З якими проблемами зіштовхуються бійці АТО, повертаючись до мирного життя?

— У першу чергу, проблеми зі здоров’ям (як психологічного, так і фізичного характеру). Дуже велика проблема з оформленням контузії, адже багато хто з хлопців не до кінця розуміють, що це таке. Під час бою отримав контузію, на ногах переніс, але з часом ці проблеми починають проявлятися. Я це зрозумів вже після війни. Ніхто навіть не знав, що все треба оформлювати. По-друге, немає належного лікування. Людина ризикувала найдорожчім – своїм здоров’ям. Досить часто хлопці повертаються з проблемами зі здоров’ям. А в нас 18 днів побув у лікарні — і тебе виписують, байдуже, що не вилікувався. У нашій області, де найбільша кількість мобілізованих, є лише один реабілітаційний центр. Бійцю, який повертається з війни, не потрібні квартири і земля, йому першочергово необхідна нормальна реабілітація. У соціум він має виходити здоровим, без душевних переживань та проблем зі здоров’ям. Сюди вони повинні приходити на заслужений відпочинок і гідне лікування, тоді інші будуть це бачити і не боятимуться йти на службу.

Окрім того, люди не розуміють, що в країні війна. Наше місто дуже ватне, навіть однострій не хочеться носити, щоб дурні питання не задавали: «А що ти там робив?», «За що ти там боровся?», «Ти там гроші заробляти їздив?» Хлопці не одягають форму, щоб не чути цю нісенітницю і не встрявати у безглузді суперечки. У нас набагато більше диванних бійців, ніж тих, хто був на передовій. Щоб наші люди зрозуміли, що таке війна і навіщо ми там, потрібно, щоб на центральну площу прилетіла касета «Василька». Це нісенітниця, але тоді вони зрозуміють, за що ми там воюємо.

Бесіду вела Катерина Кіба

На першому фото: Максим Лоік з волонтерами у селі Оріхове (Луганська область)