«На нього завжди можна було покластися»

Поділитись:
WhatsApp
Viber

19 червня 2014 року у бою під Красним Лиманом Донецької області загинув мешканець Кам’янського Віталій Мосьпан. Отримавши травму ноги напередодні фатального бою, чоловік не покинув побратимів та продовжував захищати цілісність України.

Народився Віталій Мосьпан у Дніпродзержинську, де разом з батьками та старшим братом Романом мешкав до 6 років. «У 82-му році ми переїхали у Республіку Комі, де я отримав роботу, – згадує батько загиблого Олексій Мосьпан. – Там ми прожили 7 років. Найголовніше, за час проживання на Півночі, Віталій дуже полюбив природу і багато часу проводив з собаками. Любов до тварин залишилась в нього на все життя, тому в нього постійно були домашні тварини».

Після повернення у рідне місто Віталій закінчив 9 класів у школі №42, продовживши навчання у Дніпродзержинському індустріальному технікумі за фахом техніка-механіка. «З дитячих років він любив займатися спортом, але на БАМі, де ми жили, не було спортзалів, – розповідає батько Віталія.- Тому він разом з друзями у підвалі п’ятиповерхівки обладнали спортзал, де займалися спортом у вільний час. До речі, вже у 9-му класі він прагнув піти у армію, а саме служити у Військово-повітряному десанті, тому одразу після технікуму він пройшов строкову службу». Як виявилося, проходити службу його спочатку направили у залізничні війська, тому Віталій ще тривалий час робив запити, щоб його перевели у Військово-десантні війська. «Він був неймовірно цілеспрямований, тому завжди досягав запланованого, – згадує сина Олексій Мосьпан. – Я часто запитував сина, чи не шкодує він про своє рішення, адже це були марші до 50 кілометрів і розтерті до крові ноги. Але він, навпаки, намагався якомога більше навчитися під час служби, тому протягом року зробив шість стрибків з парашутом, демобілізувавшись молодшим сержантом».

Після служби у ЗСУ життя Віталія Мосьпана поступово почало набирати обертів. У пошуках своєї професії Віталій освоїв спеціальність «дизайнер комп’ютерної графіки» та почав займатися розробкою реклами. А у вдалому шлюбі в нього з’явилося двоє діточок.

У момент, коли почалася Революція гідності, Віталій Мосьпан працював у дніпропетровській філії кондитерської фабрики «Житомирські ласощі». На початку 2014 року Віталій поїхав у відрядження до Києва, саме тоді він на власні очі побачив події на Майдані. Як згадує батько загиблого, саме цей момент став переламним, і Віталій разом з друзями почав їздити до Києва, підтримуючи активістів.

Саме там він та ще п’ятеро його друзів вирішили піти на фронт, щоб захищати Україну, заздалегідь купивши собі необхідне військове спорядження. У рідному місті Віталій став одним з організаторів Автомайдану. «Його машина з найбільшим прапором України постійно була попереду колони, – згадує Олексій Мосьпан. – Проїжджаючи по нашому району, вони завжди зупинялися біля моїх вікон. Якось я в нього запитав, чи не бояться хлопці, що люди можуть побити вікна у авто, адже на той момент серед містян було багато людей, які підтримували сепаратизм. А він відповів: «Якщо навіть так, це не проблема, головне – підняти людей на захист України».

23 березня Віталій та його друзі були направлені у 25-у окрему Дніпропетровськоу повітряно-десантну бригаду ВДВ у селищі Гвардійське. «Ви знаєте, я також 23 числа поїхав захищати Росію від Китаю у складі радянської армії, а 40 років потому мій молодший син 23 числа поїхав захищати Україну від Росії, – розповідає Олексій Мосьпан. – Хто ж міг подумати, що доля складеться таким чином?..»

Після двотижневої підготовки бригада була направлена у Донецьку область. Стрілець-помічник гранатометника Віталій Мосьпан брав участь у АТО в районі Слов’янська та Лиману. Друг дитинства та побратим Віталія Олександр Малофєєв згадує: «3 червня нас направили на блокпост у Довгеньке. Дорогою нашу БМД занесло, і ми зіштовхнулися з деревом, у результаті чого Віталій сильно пошкодив ногу. На рентгені у госпіталі в нього виявили перелам великого пальця та сильний забій, але він відмовився від госпіталізації».

Загинув Віталій Мосьпан 19 червня під час військової операції, метою якої було знищення укріплень бойовиків в районі селища Ямпіль та звільнення населених пунктів. Молодший сержант Мосьпан з броні БМД вів вогонь з ПКМ, адже через пошкоджену ногу йому було важко рухатися. Саме у цей момент поруч з їхньою машиною вибухнула міна, уламок якої влучив Віталію у голову. Разом з Віталієм загинули ще п’ятеро бійців 25-ї бригади. «Ми відговорювали Віталія їхати на операцію, але він настояв на своєму, – згадує Олександр Малофєєв. – Він в першу чергу думав про інших, а не про себе. На нього завжди можна було покластися».

Віталій Мосьпан загинув у 37 років, поховали його на Алеї слави у рідному місті. Нагороджений відзнакою міністра оборони України «За воїнську доблесть», орденом «За мужність» III ступеня та пам’ятною відзнакою міського голови – нагрудним знаком «Захисник України».

19 червня 2016 р. на перехресті доріг селища Ямпіль відкрито пам’ятний знак загиблим українським воїнам – визволителям населених пунктів Лиманщини від російсько-терористичних збройних формувань. Серед них імена шістьох полеглих десантників 25-ї бригади. Батько Віталія Олексій Мосьпан був запрошений на урочисте відкриття меморіалу. «Чесно кажучи, мені стало трохи легше, коли я побачив, що мешканці звільнених селищ дуже вдячні нашим воїнам. Вразила ситуація, коли ми вже сідали у автобус, щоб їхати додому, і у автобус зайшли дві жіночки. Вони зі словами вдячності звернулися до бійців та батьків загиблих, що ті звільнили їх від сепаратистів та передали хлопцям дві коробки з пиріжками. Одна жінка сказала, що, коли українські військові стояли біля села, вони не могли нічим їм допомогти, в них навіть не було можливості напекти пирогів, щоб пригостити бійців. В селищі не було ні електрики, ні газу, тому вони на багатті варили молоду картоплю, щоб хоч якось підтримати хлопців».

К. Кіба