Незламний воїн

Кам’янчанин Юрій Лазарьонок зізнається, що армія стала для нього другим домом. Чоловік служить на сході України від самого початку війни. За цей час він пережив полон, втрати побратимів, тисячі обстрілів, але, пройшовши пекло війни, він залишився доброю та порядною людиною. Про свій бойовий досвід боєць розповів у інтерв’ю.

— З чого починалася ваша служба в АТО?

— Як з чого? Крим як віджали, я одразу пішов до військкомату. Це було 12 квітня, проте мене не взяли, бо я не мав військової спеціальності. Але записали номер телефону і в травні зателефонували. 5-6 червня я поїхав у Кіровоград, у військову частину.

— У якому військовому формуванні ви проходили службу?

— 57-а бригада 42-й батальйон. Ми приїхали 5 червня, а батальйон сформувався лише 17-го. І лише коли батальйон був сформований, в нас почались заняття. Ми згадували, як автомат в руках тримати та у борінках бігати.

— Як проходив вишкіл?

— Дуже швидко. На два тижні мене відправили у Башкирівку під Чугуївим, неподалік від Харкова. 15 днів я вивчався на оператора-навідника БТР-70. Потім поїхали у Артемівськ, отримали БТРи, відновили їх своїми силами. Я, механік-водій і командир «підняли на ноги» наш БТР та поїхали у Краматорськ. На початку серпня ми вже були у зоні АТО.

— Що найбільше запам’яталося зі служби?

— Комісарівка, де я потрапив у полон.

«Люди не знають, що таке війна, — каже Юрій. — Вони цього не зрозуміють. Запрошують мене до школи і просять про війну дітям розповісти. Ну що я можу їм розповісти? Як нутрощі на дротах висять чи про ями з трупами? Хіба таке можна дітям розповідати? Проблема нашого суспільства у байдужості. Вони дивляться новини, дізнаються, де йде загострення, де стріляють, але в них свої проблеми, наприклад, де взяти гроші. Саме байдужість – це головна проблема як з боку суспільства, так і з боку влади».

— За яких обставин це трапилось?

— Ми супроводжували колони під час перевезення боєкомплектів артилеристам на передову. Ось під час супроводу заблукали та виїхали на блокпост ЛНР. Зав’язався бій. Перший раз ми звідтіля втекли, але там залишився один КамАЗ, водія якого було поранено. Під час відступу сепари підбили ЗУ-23, там трьох вбили і ще троє отримали поранення. Вони зв’язалися по телефону з «нациками», які стояли неподалік на блокпосту, і попросили допомоги. Десь півтори години вони вирішували, хто куди поїде, зв’язалися з комбатом, той — з комбригом. Ну, коротше, на супроводі було два БТР: розвідки і наш. Ми розділилися, і розвідка повезла колону далі, а нам дали на підмогу ще один БТР «нациків», і ми поїхали назад за хлопцями.

— Кого ви маєте на увазі, говорячи про «нациків»?

— Національну гвардію. Хоча сепари всіх українських бійців «нациками» називали, вони думають, що там воює лише Нацгвардія. Але починаючи з 2014 року вони майже не воювали, а стояли на другій або навіть третій лінії, а воювали ЗСУ і добробати. Так було насправді. А те, що там розповідають про нацгвардійців-карателів, — маячня, ті «карателі» горілку пили в тилу.

— Як ви потрапили у полон?

— Коротше, ми поїхали назад та потрапили у засідку, десь півгодини був бій. БТР підбили, загинув наш водій Ігор Кузін. Мене добряче поранили: ноги, руки, голова, отримав сильну контузію. Я відповз у посадку і там знепритомнів, тому наші хлопці мене не знайшли. Під вечір мене знайшли ЛНРівці. Мене допитали і одразу повезли у лікарню, де повиймали з мене уламки. А далі були півроку полону. 28 серпня мене схопили, 13 лютого вивезли зі Стаханова, а 17 числа я вже був у Дніпрі.

— Ви знаходились з іншими українськими бійцями?

— Ні. Вони взагалі на півтора місяці забули, що я в них у полоні. Дрьомов, мабуть, був дуже заклопотаний, що забув про свого особистого полоненого. Весь цей час я сидів у карцері. Охоронцями були міліціянти, вони працювали в ізоляторі тимчасового утримання при міськвідділку. Один з них збирався тікати до Росії і сказав, що все одно йому вже нічого втрачати, тому пішов спитати у свого керівництва, чому мене досі не допитували. Після цього мене викликали до начальника слідчого відділку. Чорба Сергій Андрійович, такий нормальний мужик, ми з ним побалакали у п’ятницю, а в понеділок мене вже викликав Дрьомов. На всі питання я сказав, що нічого не пам’ятаю, що я звичайний рядовий солдат. А в цей час мене шукали, і ніхто не знав де я. Лише перед Новим роком я з’явився у списках полонених. Про це мені розповів один з охоронців. Ну, я подумав: «Слава Богу, мої хоч знають, що я живий». Волонтери мене шукали, але не знали, де я перебуваю. У ізоляторі я познайомився з дівчиною з ополчення, вона мене підгодовувала, цигарки приносила, вона ж і допомогла повідомити рідним, де я знаходжуся.

— Весь час ви були у карцері?

— Ні, ближче до Нового року мене почали виводити на роботу. Я сам просився піти працювати, щоб не з’їхати з глузду. Адже якщо 24 години на добу сидіти наодинці, здуріє кожен. Думав, хоч вийду подивлюсь, можливо, якось втекти вийде, а потім зрозумів, що звідтіля не втекти. Коли почав виходити, вже стало полегше, я почав спілкуватися з людьми. Так познайомився з дівчиною з ополчення. Вона сама до мене підійшла і питає: «Ти що, плєнний? Тобі найгірше». Потім почала мені допомагати. Взяла контакти моєї рідні і, коли вийшла з в’язниці, зв’язалася з моїм племінником.

— Розкажіть про час перебування у полоні.

— В ізоляторі було три камери з ополченцями: дві чоловічі і одна жіноча. Сиділи вони з різних причин: мародери, наркомани, алкоголіки. Я це роздивився, вже коли почав працювати, розносив харчі та передачки. Охоронці мене перевдягли в цивільний одяг, щоб я не викликав підозри. В мене вже з’явилися речі для особистої гігієни, хоча мені взагалі було заборонено щось мати. Чорбан мені на Новий рік подарував цілий пакунок з цукром, який там на той момент взагалі був на вагу золота, чай російський, ковбасу, сир, чотири пачки цигарок та інше. Менти мені чашку подарували. Вони мене спочатку боялися, бо коли мене тільки привезли, я був схожий на шматок м’яса – весь скривавлений. Їм розповіли, що я вбивця-спецназівець. Спочатку вони дивилися на мене, як на звіра якогось, а потім зрозуміли, що я нормальна людина. Дівчата з жіночої камери передавали мені їжу через ментів. Проте робили це, приховуючись одна від одної.

— Як вам вдалося звільнитися з полону?

— Коли волонтери дізналися, де я сиджу, вони зв’язалися зі своїми друзями у Луганську, а ті, у свою чергу, зі знайомими у ФСБ. Вони домовились, що треба мене витягти. Ці ФСБшники домовилися з російським спецназом ГРУ. І 13 лютого вони приїхали мене забирати. Приїхали хлопці у масках, за їх спорядженням було зрозуміло, що це не звичайні військові. Навіть коли мене забирали, зв’язали мене так професійно, що наче ніде нічого не давить, проте поворухнутися я не міг. Надягнули мішок на голову, і я подумав: «Знову на розстріл ведуть». (Просто мене вже два рази на розстріл водили, то у них такий «спектакль».) Коли ні, вони мене так обережно виводять під руки, підказують, де сходинки, щоб не перечепився, і грузили мене в машину так обережно, наче китайську вазу (сміється). Думаю, ні, якби розстрілювати мене везли, так обережно зі мною не поводились би.

Привезли мене кудись у підвал, де я сидів до ранку. Змерз як собака, це ж лютий був. Вранці мене витягли, знов надягли мішок, зв’язали, запхали в якийсь джип і кажуть: «Зараз ми їдемо за місто, де тебе розв’яжемо і дамо телефон, побалакаєш з жінкою». Оце я перший раз зателефонував додому до дружини. Потім розповіли мені, що треба було почекати кілька днів, поки привезуть мої документи, щоб я зміг виїхати у Росію, а звідти вже додому. На цей час мене потрібно було сховати. Хочеш щось заховати — поклади його на видному місці. Так і зробили. Відвезли мене в Луганськ і поселили з найманцями з Росії у готель «Доміно». Установку їм дали менше розпитувати, сказали, що я цінна людина з ополчення. І мені порадили менше базікати. Так я прожив три дні. Поряд зі мною спав Яша з Єкатеринбургу, такий балакучий. Там себе Штірліцом відчував, так боявся щось українською ляпнути. Через три дні мене забрали та вивезли за місто. Далі було як у кіно: на дорозі під’їхали дві машини фарами поморгали, і я пішов у машину до наших хлопців. Спочатку вивезли мене в Росію, а потім ми переїхали назад в Україну.

У госпіталі я трошки оклигав, від’ївся. А потім — знову у 42-й батальйон, ми під Горлівкою тоді стояли.

— Ви повернулися на фронт після полону?

— Авжеж! Як це, мої хлопці там стоять, а я вдома буду ср*ку гріти? Я повернувся до своїх хлопців, з ними призивався, з ними і пішов. Після того я десь рік просидів вдома, а потім знову пішов на контракт у 93-ю. У 42-й не пішов, бо вони були на ППД. Тому я пішов у 93-ю, на передок, як раз тоді стояли у Кримському, там ми повоювали десь півроку. Звільнився, літо провів вдома, а восени 2017 року знову пішов у 42-й.

— На фронті ви вже чотири роки. Чи змінилася війна на сході України за цей час?

— Люди змінилися, все змінилося. У 2014 було все набагато краще. Тоді воювали патріоти, зараз воюють заробітчани за гроші. Відносини зовсім змінились. У 14-му році було не важливо, з якого ти підрозділу чи бригади, все одно тобі допоможуть, зараз такого немає. Ну, от їдемо ми, колону супроводжуємо, стали десь на зупинку, повз проїжджав волонтер, зупинився, дав нам баклагу меду, розвернувся і пішов. Він не питав: «Хто ви, звідки?» Зараз такого немає. Зараз багато заробітчан, які приїхали не воювати, а заробляти гроші. Їм ця війна байдужа. У 93-й я служив у 8-й роті (3-й батальйон), там 80 відсотків було легалізованих добробатівців з «Карпатської січі», ось там була ще та атмосфера 14-го року, там хлопці, які не воювали за гроші.

— Як зараз проходить війна?

— Зараз війна позиційна, війни як такої немає. Воюють мінометники, снайпери. Техніка не працює. Виїдуть, постріляють — і сховалися. Мотивація ще є, але важко сидіти і чекати, коли по тобі щось прилетить. Не у всіх витримує психіка, починають пиячити та інше.

— А що вас підтримувало на фронті?

— Я людина врівноважена, особливо після полону мене вже важко злякати чи напрягти. Півтора місяці просидіти у одиночці! От людина буває фізично розвинена, а психіка дуже слабка.

Найважче на фронті — це уживатися. Коли люди знаходяться разом у замкненому просторі довгий час, які б вони не були друзі, рано чи пізно починають гризтися. Наряд, битовуха, хто сміття винесе, хто дров нарубає, хто води принесе, хто їсти приготує... Ось це важко винести. Артналіт легше пережити: 15 хвилин страху — і все минуло. А ці побутові проблеми постійно нагнітають обстановку.

У 14-му році ми постійно в русі були, в нас не було часу зациклюватися, що в когось шкарпетки воняють чи хтось хропе. А ось коли сидиш на місці у бліндажі, все це набридає, накопичується.

Сепарам легше, бо вони два тижні на передку, два відпочивають. В них є розрядка, я це спостерігав, коли три дні жив з ними у Луганську. Це лише зараз, коли змінили АТО на ООС, пішла мова про те, що відтепер буде ротація кожні 45 діб. Подивимось, що воно вийде. А не так, як було: загнали, і сидіть там, поки всіх не виб’ють. Наприклад, наш 42-й батальйон рік просидів під ДАПом: у лютому 17-го залізли і ось тільки виїхали. Не можна так, нормальна людина такого не витримає.

— Які проблеми у АТОвців після демобілізації?

— Нам багато чого наобіцяли, але не зробили нічого. Квартири дали одиницям. Ремонти пообіцяли зробить — нічого. Ділянки три роки обіцяють. Працевлаштування — ні, хлопці своїми силами щось знаходять. Я вже не зможу працювати, моя робота там. Ось трошки відпочину і знову піду. Армія – це мій дім.

К. Кіба