Олександр Малофєєв: «У нас є патріоти, які будь що стануть на захист країни»

Поділитись:
WhatsApp
Viber

Кам’янчанин Олександр Малофєєв разом з п’ятьма друзями вирішив йти на фронт добровольцем, щоб захищати цілісність України та не допустити, щоб у рідному місті повторилася історія Донеччини та Луганщини.

— Все почалося з подій на Майдані?

— Частково, мої друзі Віталій Мосьпан та Роман Васильєв їздили на Майдан, в мене не вийшло через сімейні обставини. Тоді сильно захворів мій старший син, і я повинен був бути поруч з ним. Але я вважав, що події на Майдані повинні були відбутися. По правді кажучи, до народження дітей я не сильно хвилювався про політичні негаразди в Україні. Лише коли в мене народилися діти, я задумався, яке майбутнє чекає їх в Україні. Адже протягом років що медицина, що освіта просто знищувалися. Не від хорошого життя мені приходилося працювати на двох роботах. Майдан давно назрівав, адже Україні потрібні були зміни, лише шкода, що вилилося все це у війну, яка, на жаль, і досі триває. Єдине, що я не підтримував у Майдані, – побиття солдатів. Я розумів, що ті 18-річні хлопці лише виконують свій обов’язок і не мали права відступити від наказу.

— Як ви долучилися до автомайдану?

— Коли по країні почали захоплювати адміністративні будівлі, люди були збентежені та налякані. Якось ми з друзями ремонтували машину товариша, і розмова зайшла про події в Україні. А у нашого товариша якраз був великий прапор України, і ми вирішили його повісити на авто та проїхатися містом. На площі зустріли хлопців з автомайдану, як раз тоді там був Макс Беспальчук та Жека Мірошніченко, Віталік Маркін, Віталік Чернявський, Діма Міронов, Саня Бовкун та інші, з ними познайомились і почали разом їздити. Ми агітували людей, роз’яснювали, що необхідно захищати Україну. Тоді вже відбувалися події з Кримом, тож нам треба було мобілізувати сили. Ми повинні були показати, що у місті все не так погано, що у нас є патріоти, які будь що стануть на захист міста та країни.

— Чому пішли добровільно на фронт?

– Йти на фронт ми вирішили разом з друзями. На початку березня ми втрьох пішли до військкомату, щоб стати на облік. Товаришів моїх взяли у резерв, адже вони були сержантами, а мені, спеціалісту за строковою службою, повернули військовий квиток і сказали, що я не потрібен. Але я все одно настоював, щоб мене взяли. Через кілька днів мені подзвонили з військкомату та викликали розносити повістки. Але мені це так набридло, що при першій же можливості я поїхав на фронт. По-перше, це морально мене виснажувало, адже я йшов, щоб захищати Україну, а не діставати хлопців з-під спідниць мам та бабусь. Тим паче було дуже важко поєднувати дві роботи, сім’ю та розношення повісток. Через деякий час викликали Віталіка до військкомату, трохи пізніше Ромку і мене. Направили у 25-у бригаду. Нас автобусом привезли у військову частину і зібрали у клубі. Приїхало нас 36 чоловік. Заступник командира з виховної роботи розповів нам, що склалася важка ситуація, тому невідомо, на який термін ми були мобілізовані. Він сказав, щоб ми добре подумали і ті, хто згоден, підписали документи на службу. Так нас залишилось 14 чоловік.

— Як проходила служба?

— Ми потрапили у третій батальйон сьомої парашутно-десантної роти. Одразу видали форму, наступного дня ми отримали зброю, двійний боєкомплект і почали проходити бойове злагодження. Протягом двох тижнів посилено готувалися. Потім потягом нас доправили до кордону з Росією. Їхали якраз через Дебальцеве, де місцеві блокували проїзд. Тому декілька діб ми каталися, потім нас висадили у селищі Барвінкове Харківської області, і десь ще кілометрів 60 ми проїхали на броні.

12 квітня ми приїхали в Ізюм, так і почалась наша служба. Був сформований блокпост, структура якого складалася з Національної гвардії та спецслужб, які проводили пропускний контроль, а ми забезпечували його охорону. Як зараз пам’ятаю, зупинили мікроавтобус, а звідти вийшли десь шість кавказців. Всі документи в них були в порядку, свідчили, що вони їдуть на змагання з боротьби. А ми кажемо, що воно ж видно, що брешуть, а нам відповідали, що немає наказу затримувати. Так вони і понаїхали.

Перше бойове зіткнення? Пострілювали постійно, були ситуації, коли нас трохи пошарпали, але саме в Ямполі відбувся перший серйозний бій. 19 червня почалась військова операція, метою якої було знищення укріплень бойовиків в районі селища Ямпіль та звільнення населених пунктів. Саме в цих подіях загинув мій друг дитинства Віталій, я та мій товариш Іван Гавронський отримали поранення, тому десь на місяць ми поїхали з фронту на лікування. 15 січня 2015 року нас направили у аеропорт, ми повинні були провести деблокаду, щоб вивезти наших хлопців зі зруйнованих будівель. Хоча я вважаю, що командування занадто довго тримало там хлопців, треба було раніше їх звідти виводити. Саме там було «найцікавіше», де проти нас використовували важку артилерію – «Гради», міномети.

— Як змінилося ваше життя після війни?

— Життя радикально змінилося, адже з комфортного життя ми потрапили у військові умови та гарячі точки. Двоє товаришів загинули майже у мене на руках, я отримав два поранення. Зараз мої друзі продовжують служити, тому я постійно знаходжусь у курсі подій. Війна все одно залишилася в мене на першому місці, адже в нас мало хто усвідомлює, що вона дуже близько. 200 км — це проліт якогось штурмовика за 20 хвилин. Але я впевнений, що військові дії не будуть далі просуватися територією України, адже армія все ж таки змінилася. Після того, як демобілізувався, я продовжив допомагати хлопцям. Авжеж є бажання повернутися на фронт, але я почуваюся відповідальним за свою родину.

— Які ваші плани на майбутнє?

— До війни я працював у сфері торгівлі і одночасно проводив тренування дітей з карате у кількох школах міста. Зараз я направив всі сили у тренерську діяльність. Але тепер окрім спортсменів хочу виховувати ще й патріотів. Тому отримую освіту і буду займатися з дітьми військово-патріотичним вихованням. Адже треба змінювати систему сучасного виховання дітей. Наприклад, дівчата, отримуючи знання з медичної допомоги, повинні знати сучасні методи надання першої допомоги, а не вивчати застарілі, ще за радянськими стандартами.

К. Кіба 

19.01.2018
Категорія: Інтерв'ю
Теґи: интервью участник АТО