Павло Какалюк: «Я буду захищати Україну!»

Корінний мешканець Кам’янського Павло Какалюк — батько-одинак, який самотужки виховав трьох доньок. Незважаючи на те, що він єдина опора для своїх дітей, чоловік зробив свій вибір та став на захист рідної держави проти російської агресії.

— Чому ви вирішили йти на фронт?

— Я підтримував ідеї Майдану, навіть хотів долучитися до активістів, але мене не відпускали з роботи, щоб поїхати до Києва. Я батько-одинак, тож повинен був утримувати сім’ю. Але я все одно підтримував Майдан душею, серцем та тілом. В нашій країні далеко не всім можна довіряти, тим паче телебаченню. І коли в нас відібрали Крим і почали наїжджати на Донбас, я думав, що, можливо, то брехня, тому вирішив особисто перевірити, як воно є насправді. Я тихенько зібрав речі та пішов до військкомату, де сказав: «Хочу бути добровольцем». Про своє рішення не казав нікому, ані дітям, ані на роботі. 10 квітня 2014 року мене забрали за мобілізацією, і потрапив я у 93-му окрему механізовану бригаду, де, як це належить бути, пройшов перепідготовку. Служив за спеціальністю «водій-зенітник». Нас було приблизно 6000 чоловік, більшість з нас йшли добровільно на фронт, а ті, хто, не хотів воювати, були на забезпеченні. Авжеж хлопці були різні, хтось не хотів нічого робити, а хтось відповідально ставився до своєї роботи, майже з попелу відновлювали бойову техніку.

На передову йшли добровільно після перепідготовки, нікого насильно не заставляли, як казали за чутками. Особисто я цілеспрямовано йшов на передову.

— Як проходив ваш військовий шлях?

— Все почалося з Дніпра, приблизно місяць після перепідготовки ми охороняли аеропорт. У кінці травня нас направили у Донецьку область. В штабі нас розформували, багато хлопців поїхали у Новоазовськ, інші залишились на Донеччині. Наш підрозділ спочатку направили у селище Троїцьке Луганської області, адже з’явилась інформація, що там заходять російські танки. Далі нас направили штурмувати Водяне, Попасну і Широкине. У Водяному ми кілька разів ставили український прапор. Тільки виїжджаємо з села — нас накривають «Градами», адже місцеве населення росіянам повідомляло, що були солдати. Дивимося — прапору вже немає, а на його місці майорить російський. Так три рази ми здіймали наш прапор, коли нам прийшла команда більше цього не робити, адже в нас цілив снайпер. Нас направили у наступне селище. Ми їздили по селах та виявляли сепаратистів. На лінії фронту у боях я служив протягом шести місяців.

— Як місцеве населення зустрічало українських військових?

— Неоднозначно, наприклад, у Троїцькому половина була проти нас, а інша половина – за. А у інших селищах були налаштовані проросійськи. Ми тільки заїжджали у село, а місцеві одразу телефонували росіянам та повідомляли, що заїжджають бандерівці. І нас одразу сепари накривали вогнем. Було таке, що і місцеві стріляли по нас. Вони казали, що ми бандерівці, плювали нам у спини та нахабно провокували. Уявіть собі, коли солдат втомлений, у стані постійної психологічної напруги, а його ще навмисно провокують. В нас вже довіри до місцевого населення не було, адже після зустрічі з ними нас постійно накривали обстрілами. Але були і ті, хто нас підтримував. У Троїцькому до нас приїжджали жіночки і привозили їжу.

На початку війни забезпечення армії було слабке. Нам навіть нікуди було з собою брати їжу, адже все місце в машинах було зайняте зброєю та боєприпасами. Волонтери нам допомагали, але на бойову лінію їх не пускали, тому ми з ними зустрічалися, і вони нам передавали їжу.

— Що запам’яталося зі служби на передовій?

— Запам’яталась згуртованість, адже всі хлопці були хороші, як молоді, так і ті, хто у віці. Всі чекали команду від президента про наступ і були налаштовані на те, щоб і Крим відбити. Патріотизм у хлопців був сильний, не дивлячись на те, що ми йшли захищати свою Україну, як то кажуть, з вилами. Армія була не готова, але ми встояли. Ділились і патроном, і банкою тушківки та шматком хліба – підтримували один одного.

Звісно, війна – це психологічний тиск, я все в собі перетримував. Інколи було навіть страшно, але страшно не стільки за себе, скільки за побратимів. Коли я пішов на службу у АТО, мені було 46 років. Мої побратими були значно молодші: Сергію Кондратенку 38 років, Жені Берніку – 27, Олегу Курнасу було 35, тому для них я був, як батько. Для мене головне, що вони вижили.

— Як змінилося життя після війни?

— Війна впливає на психіку, на нерви, але я тримав себе у руках, як під час боїв, так і після повернення. Хоча були ситуації, коли оточуючі казали, що я служив за гроші чи славу якусь. І це казали ті жінки, які повідкупляли своїх синів від армії. Це було дуже боляче чути. Я деякий час навіть соромився носити форму та нагороди, бо казали, що я вихваляюся. І досі є такі люди, які так кажуть. Постійно відчутний тиск з боку оточуючих, наприклад, на роботі погрожували звільнити. Допомоги від держави немає. Я навіть реабілітацію не проходив, мені, як АТОвцю, дали відпочити два тижні, і я вийшов на роботу. Після війни я почав цінувати життя, як своє, так і оточуючих.

— З якими проблемами зіштовхуються бійці АТО після війни?

— Як я, так і інші зіштовхнулися з тим, що ми, як кажуть, гарматне м’ясо та відпрацьований матеріал. На роботу нас не беруть, вважаючи алкоголіками та хворими. АТОвці нікому не потрібні, всі нас відштовхують, ось чому більшість з нас повертаються на передову чи навіть йдуть на самогубство. Держава відвертається, сім’ї руйнуються, і людині нікуди вже йти за допомогою. Я через все це пройшов, але все самостійно пережив.

Нам обіцяють землю, але досі нічого не дали; обіцяли гаражі — те ж саме. Ми йшли на фронт не заради землі, але якщо держава пообіцяла, то потрібно ці обіцянки виконувати.

Я йшов захищати українську землю, і жодного разу про це не пошкодував. Але керівництво країни просто користується нами. Хлопці гинуть, а вони набивають свої кишені. Головнокомандувачі повинні були йти на передову, а не сидіти у Києві. Скільки було таких ситуацій, коли йде ворожа колона, ми повідомляємо у Київ, і поки вони там вирішать, що з нею робити, ця колона вже по області роз’їхалась! Командуючі повинні бути серед солдат. Так і сьогодні нічого не змінилося, наш президент жодного разу не був на передовій.

— Яким ви бачите майбутнє України?

— Я хочу бачити свою країну квітучою, хоча я впевнений, що так воно і буде. Щоб всі гроші, які олігархи накрали в українського народу, повернулися в Україну. Тоді ми будемо жити краще, ніж у Арабських Еміратах. Я впевнений, що мій онук та правнук будуть жити щасливо на українській землі.

Я регулярно проходжу воєнні збори, щоб підтримувати себе у формі та не втрачати спритність. Я буду захищати Україну!

Бесіду вела Катерина Кіба