Сергій Красов: «Волонтерство — величезна довіра, яку я зберігаю»

З часів Революції Гідності та початку війни на Донбасі термін «волонтер» дуже швидко увійшов у лексикон українців. Жертвуючи своїми інтересами, часом та інколи здоров’ям, волонтери зробили неоціненний внесок у життя суспільства в такий складний час для країни. Завдяки небайдужим громадянам та активним волонтерам, хлопці на передовій продовжують протистояти ворогу і до сьогодні. 5 грудня, напередодні Дня ЗСУ Україна відзначає День волонтера.

Про свій волонтерський шлях розповів кам’янчанин Сергій Красов, який з 2013 року долучився до цього руху.

— Чи мали ви колись гадку, що станете волонтером?

— До початку подій на Майдані я про це навіть не думав. Звісно, свою країну я любив завжди. Навіть коли отримував паспорт у 16 років, в графі «національність» я вказав, що я – українець, незважаючи на те, що мої батьки родом з Росії. До волонтерства я долучився, коли почалась Революція Гідності. Особисто я не був на Майдані, проте там були мої друзі та знайомі, тому я передавав туди теплі речі та гроші. Долучившись до місцевого Автомайдану, я почав допомагати хлопцям в АТО. Також познайомився з волонтером Юрієм Норохою, і разом з ним, стабільно раз на тиждень, ми їздили до хлопців у військовий госпіталь та лікарню ім. Мечникова, відвозили їм їжу, цигарки та інші необхідні речі.

— Як збирали необхідну хлопцям допомогу?

— Через знайомих. Наприклад, у Юрія Івановича були знайомі в лівобережному кафе, де дівчата пекли пиріжки, а ми їх відвозили хлопцям у лікарню. Гроші збирали через скриньки та знайомих. Цигарки брали у людей, які торгували на базарі. Все збирали потроху.

Допомогу для бійців люди приносили навіть в офіс, де я працюю. Бабусі домашні закрутки зносили, тож на роботі в мене був невеличкий склад допомоги військовим. Перший час люди віддавали в армію те, що в них було. Я, наприклад, взагалі віддав половину свого гардеробу. Прості люди приносили їжу, речі, місцеві підприємці надавали більш суттєву допомогу.

— Згадайте свій перший виїзд у зону бойових дій. Як це відбувалося, які емоції ви відчували?

— Знайомі нам повідомили, що хлопцям на передовій потрібні були будматеріали для створення укріплень та бліндажів. Тому перший мій виїзд у зону бойових дій відбувся до підрозділу батальйону «Айдар». Їхали ми пізно вночі, і найбільший мандраж був саме перед виїздом. Але коли ми дісталися до пункту призначення, ці емоції змінилися на радість. Я був радий побачити хлопців, які нас дуже чекали та зустрічали, як старих друзів. Далі почались постійні поїздки в АТО. На той момент нашим військовим більш за все були потрібні будівельні матеріали та інструменти для ремонту техніки, адже, як пам’ятаєте, техніка була у жахливому стані. Ми замовляли на підприємствах скоби для будівництва бліндажів, будівельні мішки – коротше кажучи, возили навіть те, що було складно назвати будівельними матеріалами, проте в цьому була потреба.

— Який період для вас був найбільш складним?

— Найбільш насиченим особисто для мене був 2016 рік. Потрібна була допомога і на передовій, і тут, для тих, хто повертався додому. Це добре, що лікарня Мечникова йшла на зустріч пораненим і лікувала хлопців безкоштовно. Ближче до літа 2016 року я повністю перейшов на допомогу підрозділу «Чорний туман» Української добровольчої армії. Цей підрозділ майже на 80 відсотків складався з кам’янчан. І якщо в 2016 році у хлопців у ЗСУ забезпечення було більш менш налагодженим, то для добровольців питання постачання залишалося нагальним. Нам добре допомагали місцеві підприємства та фірми. Окрім того, щоб допомагати хлопцям на передовій, ми намагалися допомагати і їхнім родинам та дітлахам, влаштовували для них новорічні свята.

— Що, на вашу думку, важливо для волонтера?

— Для волонтера найголовніше – це довіра людей. На жаль, були ситуації, коли недобросовісні люди користувалися цим, жили за чужий рахунок, наживаючись на горі та війні. Тому було постійне хвилювання, щоб не втратити цю довіру, адже злих язиків також вистачає. Між іншим ми робили все, щоб допомагати хлопцям. Пам’ятаю, як ми влаштовували фестиваль у підтримку хлопців з «Чорного туману» на лівобережжі. Ми робили це для того, щоб люди хоча б знали, скільки наших добровольців на передовій. Адже навіть коли ми прийшли до міськради домовлятися про рок-концерт у підтримку «Чорного туману», там сказали: «Ми не знаємо такого гурту «Чорний туман» (сміється). А після цього концерту містяни дізналися, що існує такий підрозділ, де переважна більшість добровольців з Кам’янського.

— Які зараз потреби в українських бійців на передовій?

— Як правило, на один підрозділ є по кілька волонтерів. Звісно, я працюю не один, є волонтери із Західної України, з Дніпра, з Новомосковська… Нас багато. Тому наразі хлопці забезпечені всім необхідним, вони одягнені, взуті, але є одна проблема, яка постійно залишається нагальною, – транспорт. Через відсутність доріг та швидку їзду під обстрілами техніка швидко ламається та розбивається. Її постійно треба ремонтувати та лагодити. Минулого року нам пощастило — через меценатів вдалося придбати хлопцям машину.

Наразі є певне коло людей, які постійно допомагають армії, адже один я б нічого не зробив. Завдяки небайдужим людям, місцевим підприємцям ми продовжуємо підтримувати наших бійців.

— Як вам вдається поєднувати свою основну діяльність та волонтерство?

— Я не знаю. Це якось саме по собі виходить. Мабуть, коли робиш людям добро, на це завжди з’являється час.

Насправді це досить важко для психіки, адже є постійне емоційне напруження, відчуття відповідальності. А час завжди можна знайти. Повірте, за годину-дві в день можна зробити багато хорошого. Знаєте, є москальський фільм про п’ять рукостискань. Ось волонтерство у якомусь сенсі працює за таким принципом. Також мені дуже зручно поширювати інформацію через Фейсбук. На один пост про допомогу бійцям надходять і по 10 гривень і по тисячі, за це безмежна вдячність людям.

— Скажіть своїми словами, хто такий волонтер?

— Формально волонтер – це посередник між хлопцями та суспільством, яке бажає допомогти. Особисто для мене волонтерство – це можливість віддати свій обов’язок перед Батьківщиною, адже через травму коліна я не можу воювати. Я вважаю, що кожен, хто цінує свою державу, повинен допомагати, якщо не на фронті, то хоча б тут. У нас багато хлопців допомагають місту. Наприклад, активісти «Патріоту-2015» проводять у місті заходи для дітей, хлопці з «ДІЇ» не шкодують зусиль для розвитку закладу «Горицвіт».

— Які ваші плани на майбутнє?

— Всі дуже втомилися від війни. Завдяки допомозі людей, сьогодні хлопці забезпечені всім необхідним.

Волонтерська робота не зосереджується виключно на війні. Допоки потрібна наша допомога, ми будемо працювати, навіть коли там закінчиться війна. Тут також є багато роботи.

Хлопцям потрібна реабілітація, більшість з них не хочуть ходити до психологів, а це необхідно. Тому ми намагаємося проводити заходи для ветеранів у місті. Наприклад, минулого року проводили захід «Янголи добра», де і волонтери, і хлопці просто провели тематичний вечір з чаєм та печивом. Такі заходи необхідні.

— Які моменти вам запам’яталися?

— Кожна поїздка запам’ятовується. Якось батьки загиблих бійців з організації «Родинне коло» передавали хлопцям на передову м’ясо двох кабанів. Було тепло, тому ми вирішили швидко по різним підрозділам розвезти це м’ясо. Важко порахувати, скільки кілометрів ми намотали: Авдіївка, Маріуполь, Мар’їнка. І тільки увечері почали заїжджати у Мар’їну, як почало гупати, хлопці телефонують і кажуть, що в них бій і їхати не можна. Вирішили приїхати наступного дня. Ближче до вечора приїхали знову, і тут знову почало бухкати, то ми швидко вигребли з машини все, що привезли, та як чкурнули звідти. Там з точки обстрілу до міста недалеко було, то ми просто пролетіли цей відрізок з вимкненими фарами. Отямилися вже в місті, коли побачили світлофори. Якщо хтось каже, що там не страшно, то я б не вірив йому.

— Про що ви мрієте?

— В мене дорослий син, і я мрію, щоб він жив у гідній країні. Я не маю на увазі, щоб він поїхав жити до Канади і там жив добре. Я хочу, щоб він жив гідно в Україні і щоб я це побачив на власні очі. Щоб не було бруду ані у владі, ані в душах людей. Адже українці насправді дуже добрі люди.

Бесіду вела Катерина Кіба