Тетяна Ременюк: «Я знаю – ми переможемо!»

«Я дуже сильно люблю Україну, тому не міг по іншому», - відповідав Андрій на питання: «Як так сталося: ти з Луганська, а пішов добровольцем захищати Україну?» - згадує свого чоловіка волонтер з Кам’янського Тетяна Ременюк.

Молода жінка до 2014 року мешкала у Луганську. Там вона одружилася та народила сина, там живуть її батьки, там був її дім. Але війна докорінно змінила її життя.

Тетяна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм Ременюком, працюючи на залізниці провідником. Молоді люди були колегами та тривалий час працювали на потягу Луганськ-Одесса. З часом дружні стосунки переросли у справжнє кохання, і тоді Андрій та Тетяна вирішили створити сім’ю. «Коли почався Майдан ми ще жили у Луганську. Андрій на той момент вже був у Правому Секторі і активно підтримував активістів у Києві. – згадує Тетяна – У липні 2014 він вирішив іти добровольцем у АТО».

У той момент Тетяна з маленьким сином залишалася у Луганську: «Коли в нас почали захоплювати будівлі СБУ, вже тоді всіх проукраїнських почали переслідувати. – розповідає Тетяна – переважна більшість казала: «ВотРоссияпридет, тогдазаживем», серед тих було багато наших колишніх друзів. Всі вони чекали зарплату по 50000 рублів, а отримали зовсім інше».

«Коли почали захоплювати військкомат та приближалися бої, я сказала мамі що треба виїжджати. Була надія, що все скоро закінчиться, але останньою краплею став збитий військовий літак Іл-76. Ми жили неподалік від аеропорту, і від вибуху з вікон повилітало скло, благо колиска з малюком стояла далеко від вікна».

15 червня Тетяна разом з однорічним сином поїхала до Кам’янського, згодом до неї переїхав її рідний брат.

«Мій дід жив у Новосвітлівці і брат у серпні поїхав до нього щоб допомогти по господарству. І буквально через декілька днів, коли він туди приїхав, почався потужний штурм. Саме через те село проходить стратегічна траса, яка пов’язує Ростовську область та Луганську. – розповідає Тетяна –Величезна дяка до неба, що там були хлопці-добровольці з «Айдару», які своїми машинами вивозили людей, саме з ними виїхали мої рідні».

У той момент Андрій вже пішов добровольцем у АТО. З вересня 2014 року він служив у 30-й окремій гвардійській механізованій бригаді, а з жовтня– стрільцем-зенітником 90-го окремого аеромобільного батальйону. «Одного разу дзвонить мені Андрій та розповідає, що їх батальйон перевели до Костянтинівки та поселили у будівлі колишньої лікарні. Умов для життя там взагалі не було: ні світла, ні води. Я розуміла, що своїми силами я не зможу їм допомогти, тому пішла до свободівців. Вони дуже добре допомагали переселенцям, та я знала що вони також їздять у АТО. Я зустрілася з Сергієм Злючим, пояснила ситуацію і ми почали збирати все необхідне для поїздки», - згадує Тетяна Ременюк, як вперше долучилася до допомоги армії.

«Десь за два тижні до гибелі Андрія, він повідомив мені що їх переводять у Піски, – розповіла Тетяна – Він загинув 8 грудня 2014 року, саме в цей день мені повідомили, що нам дають житло у містечку для переселенців. Я на всіх парах почала дзвонити до Андрія, щоб повідомити новину, але він не відповідав. Раніше я боялася що телефон буде вимкнено, але як виявилося найстрашніше, коли не беруть слухавку».

Андрію було 28 років коли він загинув під час боїв за Донецький аеропорт. Поховали бійця у Слов’янську, де живуть його рідні. Після втрати чоловіка Тетяна з головою поринула у допомогу добровольцям на сході. «На дні визволення Слов’янська я познайомилася з жінкою, яка виявилася матір’ю айдарівця, який прикривав колону у якій вивозили з Новосвітлівки мого брата та діда. Вона розповіла, що хлопців кинули у Володарське під Маріуполем і поки до них не доїхала кухня, вони там служать без їжі. Я одразу почала готувати поїзду туди, адже як би не айдарівці, мої рідні не врятувалися».

Так Тетяна почала регулярно їздити до хлопців на фронт з допомогою. З 2016 року Тетяна Ременюк постійно допомагає хлопцям з Української Добровольчої Армії, які служать на передовій з 2015 року. «Авдіївка, Широкине, Водяне, Мар’їнка, хлопці служать у самих гарячих точках. Наш командир з позивним «Сержант» 27 лютого цього року отримав дуже важке поранення, але трохи підлікувавшись одразу повернуся до лав УДА. Хлопці з підрозділу «Чорний туман», можна сказати, стали для мене сім’єю. Ось наближаються новорічні та різдвяні свята, але вони повинні бути на своїх позиціях, тому я збираюсь у поїзду, щоб відвезти їм смаколиків до свят. Хоча інколи буває дуже важко знайти все необхідне, я не можу зупинитися, адже ми повинні перемогти».

К. Кіба