Віктор Стратонов: «Я хочу спокійного життя»

Віктор Стратонов був мобілізований на бойову службу навесні 2014 року, у складі 25-ї окремої повітряно-десантної бригади він разом зі старшим братом Костянтином Стратоновим пройшов крізь пекло війни.

— Як ви потрапили у АТО?

— Я був призваний за мобілізацією. Так сталося, що, наперекір всім військовим доктринам, мене призвали одночасно з рідним братом. Тоді в нас ніхто нічого не питав, просто «пачками» відправляли в АТО. Разом з братом ми служили в одному підрозділі, тому у якомусь сенсі нам було легше пережити перебування на фронті.

Все почалось у березні 2014 року. Коли нас призивали, про військові дії навіть і мови не було. Ми вірили, що конфлікт буде мирно врегульовано. Але все виявилось інакше, мешканці Донеччини та Луганщини безглуздо проковтнули російську наживку про краще життя, піддавшись пропаганді.

— Як проходила ваша служба на сході України?

— Проходивши службу у Донецькій області, ми постійно пересувалися, що дуже виснажувало, тим паче це відбувалося під обстрілами. Спочатку нас направили у Краматорськ, далі був Слов’янськ, який брали дуже важко. По всьому місту були розставлені ДОТи, і ми б ніколи його не взяли, якби не перекрили основні напрямки постачання зброї. І було дуже прикро, коли всі нагороди за визволення міста отримала Нацгвардія, адже там приймали участь не лише вони. А нас влада просто проігнорувала. Після Слов’янська був Вуглегірськ, потім Дебальцеве, де в нас було дуже багато втрат, адже місто взагалі не було зачищене. Ми досить часто опинялися у котлах, була велика вірогідність потрапити у полон, тому всі документи ми зпалили. Потім нас направили у Шахтарськ – це було справжнє пекло. Там багато наших хлопців полягло, адже ми були, як на долоні. Нам навіть не було де сховатися під час обстрілів. Ми воювали по-чесному, не стояли в містах, а вони вели обстріл з міст. Після Шахтарську ми повернулись в Дебальцеве, і наші останні місяці служби пройшли у Житомирській області. Півроку ми не вилазили з бойових дій, адже не було ким нас заміняти. Це було величезне моральне виснаження, від якого я і досі не можу оговтатись. Для нас прикладом був наш командир бригади, який постійно був попереду, він нас морально підтримував. Нам пощастило, що ми разом з братом повернулися додому живі.

— Що вразило під час служби в АТО?

— Те, як працює пропаганда. Під час служби на сході ми зустрічали багато освічених людей серед місцевих мешканців, які у свою чергу зізнавалися, що йшли голосувати на референдум за відділення.

Деякий час ми перебували у селищі Комунар, де ми познайомились з жінкою, яка працювала у школі. В неї було двоє дітей: вже доросла донька і 4-річний син. Дуже шкода було ту дитину, тому чим могли ми допомагали їй, приносили консерви, печиво чи цукерки – що в нас було. Так вона розповідала, що через те, що ми допомагаємо її дитині, з нею перестали навіть сусіди спілкуватися. Ось ця людська підлість вражала. Місцеві мешканці нас не жалували, але при можливості ми допомагали їм, адже розуміли, наскільки важко вижити у військових умовах. Ми знали, що їхні сини та чоловіки знаходяться по той бік, обстрілюють нас. Для нас був дзвіночок: якщо люди ходять вулицями, значить ми теж можемо спокійно пересуватися по місту; якщо місцеві зникають з вулиць, це значило, що скоро почнеться обстріл.

Служба проходила у важкому психологічному стані, адже ми не вилазили з бойових позицій. Тим паче ми бачили, що навколо була зрада як з боку місцевих мешканців, так і з боку командування ЗСУ. Сепаратисти постійно дізнавалися напрямки, якими ми пересувалися. І коли через півроку вже не було сил боротися зі своїми емоціями, нам кажуть, що ми йшли добровільно. Як добровільно? Їхати у АТО — це був наказ!

— Як війна вплинула на ваше життя?

— Почалися проблеми зі здоров’ям. Адже постачання під час служби в нас взагалі не було. Ми мерзли, мокли під дощем, тому багато хлопців отримали хронічні захворювання.

У 2015 р., коли я демобілізувався, мені одразу через кілька місяців подзвонили з військкомату з пропозицією піти на контрактну службу. Я відмовився, на що мені відповіли, щоб я чекав повістку. Вони там не можуть і не хочуть розуміти, що, приїхавши додому, я ще не встиг навіть відійти від пережитого. Я постійно відчуваю тиск з боку військкомату, армійські чиновники постійно настоюють на проходженні військової комісії. Два рази в рік вони обов’язково мені телефонують. Кожні півроку я маю їхати на перепідготовку, тобто два місяці повинен викреслити з життя. Я пояснював, що хочу просто спокійно жити, служити більше не хочу. Ніякої поваги до демобілізованих, ми для всіх наче клоуни, чомусь нікого, окрім нас, війна не стосується.

— З якими проблемами зіштовхуються демобілізовані?

— Ми не відчуваємо вдячності серед людей. Навіть у черзі в громадських закладах, де ветерани АТО мають право на вхід без черги, не бажають пропускати. Одразу починаються розмови «А ми тебе туди не відправляли». А як би вони говорили, коли на початку 2014-го ми всі відмовились йти на фронт? Я просто знаю, як вели себе російські найманці по відношенню до населення, і ні в жодному разі не хотів би їх бачити в рідному місті.

Я розумію, що про АТОвців забудують так же, як і про «афганців». Поїхати на оздоровлення дуже важко, адже зараз скоротили фінансування, тепер путівки видаються в порядку черги. А як втовпитись, коли в нас приблизно 500 ветеранів АТО, а на Дніпровський соцстрах виділили приблизно 20 путівок?

Ми зіштовхнулися з тим, що наші бійці з інвалідністю по півроку сиділи без пенсії. Їм щороку треба підтверджувати, що вони інваліди. Людина з ампутованою рукою чи ногою повиненна щороку підвереджувати, що в неї немає кінцівки. Та вона що, знову вирости може? Прикро, що у нашому суспільстві нам постійно, на кожному кроці потрібно відстоювати свої права.

К. Кіба