Життя після війни

Поділитись:
WhatsApp
Viber

Кам’янчанин Сергій Сюмак пройшов пекло АТО у складі 17-ї окремої танкової бригади. В інтерв’ю чоловік поділився своїми спогадами зі служби та життя у військових умовах.

— Як все починалося?

— Ще на початку Майдана я уважно стежив за подіями у Києві. Аналізував, чому побили студентів, чому Майдан сколихнув всю країну, адже туди їхали люди з різних міст України. 9 січня я разом з сином поїхав до Києва, щоб на власні очі побачити, що там відбувається, як то кажуть, отримати інформацію з перших вуст. Насправді, я дуже пройнявся тими подіями. Коли почалося військове вторгнення, я не розумів, чому наша країна не може дати відсіч ворогу. Чому, коли в Києві є завод, який випускає спеціальні протиракетні системи, збивають наші літаки, гинуть люди? В кінці липня я приїхав з відрядження до Одеси і на роботі отримав повістку.

— Як почалась ваша служба?

— 30 липня нас за годину провели через медогляд у військкоматі, і наступного дня ми поїхали у Кривий Ріг, у 17-ту танкову бригаду. Все відбувалося сумбурно. Чомусь перед входом у військову частину нас перевіряли дозиметром на радіацію, це було дивно. Приблизно місяць нас муштрували перед відправкою на Донеччину. 26 серпня почалися бої за Новоазовськ, і нас терміново погрузили на ешелон та відправили на кордон з Донеччино. На станції Комиш-зоря нас висадили, і маршевою колоною ми вирушили далі. Я був кулеметником на БМП, а з моїм зростом у бронежилеті та касці, з кулеметом в руках було дуже важко сидіти у замкненому просторі. Тому я виліз зверху на борт і так всю ніч їхав. Ми їхали десь дві доби, адже колону, яка йшла перед нами, розбили «Градами». Наш командир вирішив рухатись «змійкою», щоб нашу колону було важко відстежити, та вберегти нам життя. Так ми доїхали до Волновахи.

— Що вразило під час служби?

— Дуже важко згадувати, адже зупинилися ми в полі, а навколо жовті соняшники, така краса, що навіть не віриться у те, що йде війна. Я ніколи не бачив такої кількості дронів, які вночі літали.

Ми постійно пересувалися, і коли зупинялися, пили чай та каву. Я перевертав чашку, і гуща виливалася у формі серця. Я знав, що за мене дуже хвилювалися рідні, але спочатку я навіть не розумів, чого чекати в бойових умовах.

Якось була така ситуація. Не доїжджаючи до Павлополя, ми вперше потрапили під сильній мінометний обстріл. Я тільки-но з дружиною поговорив по телефону, і тут почали по нас стріляти. Добре, що корегувальники прорахувалися, адже велика частина снарядів перелітала. Наші хлопці одразу поховалися, я також впав на землю. Через декілька хвилин побіг до командування дізнатися план дій, адже треба було рятувати техніку. Ми зібралися та поїхали з того місця, а через кілька хвилин по тому місцю дали «Градами». Ми вчасно поїхали звідти. Для мене це незнайома ситуація була, адже насправді страшно стало вже після 5-6 обстрілу. Ніколи ні з чим не сплутати відчуття, коли повз тебе пролітає розколений уламок снаряду. З часом з’являється досвід, адже дуже важливо залишатися з холодною головою, та гарячим серцем у відповідальні моменти. Так, через 15 хвилин після того обстрілу ми дали відповідь сепаратистам по тому місцю, звідки вони стріляли, і розбили їх.

— Як проходив ваш бойовий шлях?

— Ми об’їздили всю Донецьку область, були в Лисичанську, Попасному, Талаківці, Гнутовому. До речи, у Гнутовому, де ми стояли на нульових позиціях, я відчув, що смерть ходить за нами по п’ятах. З самого першого дня, як ми приїхали, над нами літали снаряди, а потім вже почали лупити прямо по нашим позиціям. Ми поступово обживалися. Всі навички та знання, які в нас були, використовували на практиці, навіть у тому, як розпалювати вогнище. Спати на землі не хотілося, адже спальники, які нам давали, досить швидко псувалися, тому ми рвали очерет, щоб спати на ньому. До речи, була цікава ситуація в Попасному, коли ми приїхали на базу до хлопців. Скільки ми там не ходили, за нами постійно по п’ятах ходили два гусаки. Я в хлопців питаю, чого вони за нами ходять, а вони кажуть: «Ви чужі, тому вони, як собаки, ходять й охороняють». Хлопці розповіли, що ці гусаки попереджають, коли почнеться обстріл, здіймаючи галас.

— Що підтримувало вас під час війни?

— Стрес був просто неймовірний. Ми якось з хлопцями пили чай, і тут прилітає снаряд. Почули ми його тільки тоді, коли пролунав вибух. Добре, що він впав перед нами десь у 8 метрах. Все життя промайнуло перед очима! А зі стресом справлялися, допомагаючи місцевим. З одного боку, таким чином ми намагалися пояснити їм, що ми захисники, а не карателі. А з іншого, це був спосіб відволіктись. До нас приходила бабця, видно було, що вона налаштована за Україну, просила, щоб ми допомогли обпиляти повалені після обстрілів дерева. А потім вона попросила, щоб ми перекопали клаптик землі, адже вона була зовсім сама. Ми ходили кожного дня і по півгодинки перекопувати землю, адже в дома в мене є свій будинок, тому для мене це була розрядка, можливість відволіктись. Я знав, що в армії досить часто хлопці відволікаються алкоголем, але я був категорично проти цього. На війні ситуація може змінитися кожен момент, і потрібно бути до цього готовим.

— Життя ваше змінилося?

— Я повернувся зовсім іншим, адже, перебуваючи у зоні бойових дій, я знайшов відповіді на всі свої питання. До початку війни армія просто знищувалася, і у 2014 році вона ліпилася з ентузіастів. Той же водій чи слюсар — всі вони стали на захист своєї країни.

— З якими проблемами зіштовхується боєць, повертаючись додому?

— Особисто я, коли повернувся додому, відчув, що тут зовсім інше життя. Навіть коли ми приїздили до Маріуполя, здавалось би, йде війна, і вони досить близько до бойових дій, а люди ставляться до цього, наче нічого страшного не відбувається.

Я не міг зрозуміти, чому тут люди спокійно гуляють, коли тебе лякає кожен голосний звук. Дуже важко було переходити з військового режиму, але я намагався вести такий спосіб життя, щоб якомога швидше заспокоїтися. Погляд на життя змінився, я став більш відповідальним.

Лише влітку 2016 я усвідомив, що мене відпустило відчуття війни. Щоб відволіктися, я з головою занурився в роботу. З 1991 року я почав працювати на ПАТ «ДніпроАЗОТ», спочатку працював водієм, потім 14 років у відділі постачання АТЦ. Після АТО мені запропонували роботу заступником начальника цеху з експлуатації. Мені було дуже цікаво взятися за нову роботу, були нові задачі, робота, яка потребувала спілкування з людьми. Я дуже вдячний своїм колегам та взагалі підприємству за підтримку. Адже коли я був у АТО, мені дуже добре допомагали з підприємства, це було дуже приємно. Я відчував, що все, що я робив, було недарма. Просто дуже шкода, що в країні нічого не змінюється. Стільки талановитої молоді там полягло…

Бесіду вела Катерина Кіба 

22.02.2018
Категорія: Інтерв'ю
Теґи: интервью участник АТО