Життя з чистого аркуша

Поділитись:
WhatsApp
Viber

З початку бойових дій та першої евакуації населення з окупованого Донбасу минуло чотири роки. Люди брали необхідні речі та їхали з рідних міст на тиждень чи два. Вони вірили, що війна скоро скінчиться і незабаром вони повернуться додому.

Влітку 2014 року, збираючись у дорогу з двома синами, Ольга Варакута відчувала, що життя їхньої сім’ї вже ніколи не буде таким, як раніше.

— Розкажіть про ваше життя до Кам’янського.

— Наша сім’я приїхала з Макіївки Донецької області. Там я працювала приватним підприємцем, займаючись продажем жіночого одягу. До села Єлизаветівка ми переїхали з чоловіком, двома дітьми та собакою. Коли ми тільки приїхали до Кам’янського, я ще перебувала в декретній відпустці, тому тут моє життя, можна сказати, почалося з чистого аркуша.

— Який момент став переламним? Коли ви зрозуміли, що треба все полишати та їхати?

— Нас лякали політичні процеси, які відбувалися в нашому місті, тому, як тільки з’явилися перші блокпости та люди з автоматами, ми вирішили їхати. Ми взяли необхідні речі, сіли в авто та просто поїхали у напрямку Дніпра.

— Які речі ви в першу чергу взяли із собою?

— Ми їхали з однією валізою та горщиком сина (сміється). Молодшому тоді було два рочки. Речі збирали з розрахунком перебування на місяць, лише необхідне. Дитячі речі збирав старший син, якому на той момент було 13 років. Коли ми приїхали у перший пункт, я відкрила ту валізу і побачила, що там лише іграшки та шортики. Усе інше пізніше чоловік переслав поштою.

— Чому ви обрали Кам’янське?

— В пріоритеті ми шукали недороге житло. Спочатку на деякий час ми зупинилися в родичів, які мешкають в селі Коханівка. Потім поїхали до сестри у Павлоград. І вже потім знайшли квартиру у котеджному містечку у селі Єлизаветівка. Квартира була пуста і без ремонту, проте люди здали її нам з умовою, що ми будемо платити лише за комунальні послуги. Вони навіть не перевіряли наших документів, просто передали ключі, а десь з тиждень приїхали з гостинцями та речами до нас знайомитися. Взагалі, в нас були чудові сусіди, вони нам дуже допомогли, одразу приносили посуд, речі, віддавали старі меблі та техніку.

— Що ви відчували, коли прийшлось їхати в нікуди з нажитого місця?

— Для мене, як для людини, яка все життя жила у одному місці, це було дуже важко психологічно. Ми збудували власний будинок поряд з батьками, тільки-но туди переїхали, прожили там п’ять місяців і нам прийшлось все покинути (згадує зі сльозами на очах). Ми їхали на нову землю без копійки грошей. Важко було усвідомлювати, що все треба починати з початку.

— Як проходив процес влаштування життя на новому місці?

— Складно. Коли шукала роботу тоді ще у Дніпродзержинську, я багато цікавого дізналася про це місто. Наприклад, те, що тут важко знайти роботу з офіційною зарплатнею. У більшості магазинів продавцям не платять ставку, а лише відсоток від виручки, тобто людина може пропрацювати цілий день і не принести додому жодної копійки.

— Що стало поштовхом для початку власного бізнесу?

— Перший емоційний підйом відбувся після тренінгу для участі у грантових програмах для переселенців, який проходив під Новомосковськом. Там я навчилася складати проекти. Для мене це було щось нове, проте я вирішила спробувати. Коли я їхала з того тренінгу, я зрозуміла, що життя лише починається. Я написала три проекти. Третій підтримали, і я отримала міні-грант. За виграні гроші я відкрила невеличку точку з продажу чаю та кави на лівому березі. Це було складно, адже я раніше ніколи з подібним не зіштовхувалася, проте я зустріла багато людей, які мені допомогли.

Щоб розвиватися далі, я взяла участь у гранті «Жіночого форуму» USAID. Я склала власний бізнес-проект кав’ярні і стала однією з переможниць. Грошова винагорода складала 38 тис. грн., проте це була не стільки фінансова допомога, скільки поштовх до дій. У першу чергу, я зрозуміла, що мені просто необхідно буде навчитися пекти. І поки мені перераховували грант, я займалася пошуками приміщення і одночасно проходила навчання у кулінарній студії «GastroSchool». Так, на лівому березі я відкрила кав’ярню «Кофеолія». В день відкриття в нас ще не було персоналу, тому мені дуже допоміг старший син зі своїм другом. А перший торт я самостійно приготувала, коли на вітрині почав засихати останній шматочок торту, який я замовляла для кав’ярні.

У нашому закладі працювали ще дві дівчини: Тетяна, яка родом із Західної України, та Наталка зі сходу. Спочатку кав’ярня спеціалізувалася на домашній випічці та ласощах, але пропрацювавши місяць, ми зрозуміли, що нам до снаги готувати повноцінні бенкети. До цього нас підштовхнули клієнти, які хотіли відсвяткувати дитячий день народження. Ми вдало підготували цей бенкет, і задоволені клієнти розповіли про нас своїм друзям. Так і почали потихеньку працювати. Гостями нашої кав’ярні були фіналісти та переможець шоу «Майстер Шеф»-7, розповідали про своє життя до та після проекту.

— З якими труднощами ви зіткнулися?

— Занадто високі ціни на оренду приміщень, тому прийшлось тимчасово припинити роботу кав’ярні. Проте я спробувала себе в новій сфері харчування – кейтерінгу. Протягом літа отримала два сертифікати на цей вид діяльності, і наразі ми проводимо кавабрейки, виїзні обіди та інше. Вперше кейтерінг ми готували для німецької делегації, яка приїжджала у «Карітас». Ми повинні були приготувати щось суто українське та колоритне. Ми приготували борщ, спекли часникові пампушки, і десь за годину до виїзду нам повідомили, що серед членів делегації п’ять вегетаріанців. За годину ми ще приготували вегетаріанський борщ. Одним з останніх цікавих досвідів була робота на фестивалі «Сяйво», де я займалася забезпеченням вегетаріанською випічкою.

— Як змінилося життя після переїзду?

— Переоцінилися життєві цінності. Тепер я точно знаю, що дім там, де твоя сім’я. Я ще раз впевнилася, що мій чоловік — це опора всієї сім’ї.

— Які плани на майбутнє?

— Я дуже хочу спробувати працювати у соціальному підприємництві. Частину грошей відправляти тим, хто цього потребує. Поки працювала кав’ярня, ми проводили кондитерські майстер-класи для дітлахів та дорослих, серед них були люди з особливими потребами.

Мене вразив той запал, з яким діти та дорослі спілкувалися між собою під час майстер-класу. Я побачила, що людям з особливими потребами не вистачає банального спілкування і для них важливо бути потрібними.

Тому в мене є ідея створити бізнес, де можна буде надати легку роботу для людей з вадами розвитку. Нехай вони будуть виконувати найпростішу роботу по кілька годин на тиждень, проте вони будуть відчувати себе повноцінними. Я розумію, що для них дуже важливо відчувати власну значимість, займатися якоюсь справою, приносити користь і, головне, спілкуватися. До речі, такі проекти вже існують у Києві та Львові. Проте я знаю, як важко створювати нову справу, тому наразі я шукаю однодумців для спільного проекту.

З власного досвіду я знаю, що з найскладнішої ситуації завжди можна знайти вихід. Тому всім бажаю не падати духом та йти до своєї мрії, адже вони здійснюються!

Катерина Кіба