Війна - то не тема для розмов

Мешканець Кам’янського Олександр Ставнічук говорить про війну неохоче, проте чоловік погодився на інтерв'ю. Він розповів, чому добровільно пішов на схід захищати Україну та як війна змінила його життя.

—Як ви потрапили на війну?

—Добровільно. Я був прописаний у матері, а жив у дружини, тому люди з військкомату мене б довго шукали (сміється). Спочатку на фронт пішов мій двоюрідний брат за повісткою, він потрапив у батальйон «Дніпро-1». Він вижив в Іловайському котлі. Я пішов за ним під час третьої хвилі мобілізації, у вересні 2014 року.

—Чому ви добровільно пішли на війну?

—Я підтримував Майдан, проте відправною точкою став момент, коли Росія полізла на наші території. Через те, що я був комісований за строковою службою, мене спочатку не хотіли брати на фронт. Ну, нічого, я перепройшов комісію, і мене таки взяли. Перепідготовку ми проходили під Гвардійським у зенітно- ракетній частині А-1964.

—Як рідні відреагували на ваше рішення?

—Я хотів піти на курси зварювальника через біржу праці і дружині розповів, що треба було поставити відмітку у військкоматі, а там мені типу видали повістку. Правду дружина дізналася лише з переписки у соцмережі, де я, спілкуючись з товаришем, зізнався, що йду добровільно. Проте вона мене підтримала.

—Як проходив ваш бойовий шлях?

—Спочатку нас кинули під Крим, на Чонгар. Потім була Луганська область: Лиман, Сєвєродонецьк. Нас перекидали з Луганської у Донецьку, потім стояли у секторі М у Маріупольському напрямку. За рік і один місяць служби в нас було 24 переїзди, на місці ми не стояли. На службі всяке було. Бувало так, що розвідка підводила і наша колона впиралася у колону сепаратистів. Лоб до лоба зіштовхнулися з ними. Були безглузді випадки, коли ми були у Луганській області, а нас відправляли на стрільби у Харківську область. Потім, коли поверталися назад... Не хочу згадувати того.

—Чи не шкодуєте ви, що пішли на фронт?

—Ні, я б пішов вдруге, але дружина, м’яко кажучи, проти. Вдруге вона б цього не витримала. Війна змінила моє життя. Під час служби в АТО я одружився, в мене з’явилася сім’я. Проте я став жорсткішим. Терпіти не можу несправедливості.

—З якими проблемами учасники АТО зіштовхуються, повертаючись з війни?

—П ’янка. Особисто я до АТО тривалий час взагалі не вживав алкоголю, але після першого бою це була вимушена необхідність. На війні постійний психологічний тиск, який кожен по-різному витримує, тому багато хто просто зпиваються. Ось недавно мені жінка телефонувала з проханням про допомогу з онуком. Я знаю номер телефону лікаря, який допомагає з такими проблемами, проте тут завжди у першу чергу потрібно бажання бійця. Проблем у бійців багато, ті, хто з пораненнями повернулися чи отримали хронічну хворобу, не можуть отримати ліки. Раніше хоч якось ви-давали препарати, але з часом поступово зменшують фінансування і видають, на-приклад, один препарат на руки, коли їх треба штук десять. Багато в учасників АТО проблем, дуже багато.
Нас не бажають розуміти, кажуть: «Тебе ніхто туди не посилав» чи «Туди за гроші пішли». Тільки перед мобілізацією я заробляв приблизно п’ять тисяч гривень, а коли пішов у АТО, зарплата була 2,5 тисячі. Військові речі самі собі купували.

—Тобто забезпечення не було?

—Повного забезпечення не було взагалі. Літню форму видали у армії, броніки нам видали лише у травні 2015 року. Каски видавали 48-го року (сміється). В нас татарин був, так йому взагалі попалась каска із зіркою. Так ми жартуючи казали, мовляв, зафарбуй зірку, а то помилимось та тебе можемо вальнути. Зимову форму мені видали малого розміру, тому, коли приїхав на одруження, я сам собі купив теплі речі. Проте їжею нас забезпечували, на це нарікань не було. Інколи місцеві мешканці нас підгодовували, а інколи ми їх. Дітлахам у Лимані своє печиво віддавали. 

—Ви кажете, що одна з основних проблем, з якими зіштовхуються АТОвці, — це п’янка. Чому так відбувається?

—Мій шкільний керівник ще у радянські часи був миротворцем, виконував з товаришами завдання під керівництвом КДБ. То він пояснював, що після бойових дій солдат переживає післявоєнний синдром. Кожен по-різному переживає цей період, але більшість глушать тугу горілкою. Тому доки боєць самостійно не захоче кинути пити, цього не станеться.

—Що вас підтримувало на фронті?

—Спілкування з сім’єю, кожного дня обов’язково телефонував дружині. Були періоди тиші, коли не просто вимикали телефони, а взагалі їх розбирали, то було важко.

—На фронт ви йшли захищати Україну. Яким ви бачите майбутнє нашої держави?

—Я хочу майбутнє без війни. Це найстрашніше, що може бути з країною. На жаль, люди не розуміють, що йде війна. Називають АТО чи ще якось, але там йде війна, справжня страшна, кривава війна. Там руйнування і смерть. Люди вимушені жити у підвалах, без світла, води, надій на майбутнє. Ось чому було важливо не допустити, щоб цей жах дістався нашого міста, інших областей України. Особисто я вже давно розчарувався у владі, нам одно-значно потрібно її змінювати. Але країну я люблю, тому і пішов на фронт. Я намагаюсь змінюватись сам і бути корисним суспільству.

Бесіду вела Катерина Кіба