Костянтин Стратонов: «Головне, ми повернулися живими»

Поділитись:
WhatsApp
Viber

Весна 2014 року запам’яталася кожному українцю. Анексія Криму Росією, прокремлівські акції у південно-східних містах України, перші хвилі мобілізації — цей період був неймовірно важким для кожного. Він не тільки показав, хто є хто, але й змінив наше сьогодення. Весною 2014 року багато хто усвідомив, що Україна — це ідея, за яку варто боротися. Костянтин Стратонов разом із рідним братом Віктором були мобілізовані під час першої хвилі. Тоді брати навіть не уявляли, через що вони пройдуть пліч-о-пліч…

— Чи підозрювали ви, що опинитесь у числі тих, хто першим стане на захист цілісності України?

— Так, було таке передчуття. Ще під час строкової служби у 2005 році я запам’ятав слова нашого заступника командира: «Ви — десантники, і у разі необхідності ви будете першими, кого призвуть». Минув час, я жив спокійним та розміреним життям. Але події у Криму змусили мене згадати ті слова. Повістка спочатку прийшла братові, потім — мені. У частину нас відправили з умовою, що це десятиденна перепідготовка. Але у частині нам одразу повідомили: «Хлопці, будьте готові після цих 10-ти днів, вам знову прийдуть повістки». Так і сталося: 21 березня, вже після перепідготовки, я вийшов на роботу, а 24 березня мене знову викликали у військкомат. Мені самостійно доводилось відпрошуватись з роботи, щоб поїхати на службу, та і на підприємстві, де я працював, у відділі кадрів не знали, що зі мною робити. Тоді ще не було чітко прописаних юридичних аспектів.

— У складі якого військового формування ви проходили службу?

— У складі 25-ї повітрянодесантної бригади, взвод управління артилерії. Я був командиром відділення артрозвідки і за сумісництвом – кулеметником. На строковій службі нас навчали умовно (основні ази, стрибки з парашутом), нормальної бойової та тактичної підготовки не було, тому всього навчалися на місці, на своїх та чужих помилках.

— Чи припускали ви можливість початку військових дій?

— Коли ми тільки починали службу, про військові дії мови не було. Наша частина виїжджала на завдання у Слов’янськ, коли там лише починалися заворушення. Перший бойовий вихід у Слов’янськ був з командою «Не стріляти». Було не зрозуміло, хто був місцевим, а хто засланим. Більшість з тих, хто брав участь у цих проросійських заворушеннях, були приїжджі підбурювачі із завченими фразами. Автобусами привозили чоловіків, жінок і навіть дітей. Пам’ятаєте, як там жінки сміливо клали дітей під танки, щоб «карателі» не пройшли? Кожен розуміє, що жодна мати не поклала б свою дитину під БТР. Основна мета тих людей була спровокувати військових, щоб у разі чого можна було сказати: «Ось карателі, київська хунта, вони стріляють у місцеве населення».

— Як проходив ваш бойовий шлях?

— Спочатку були виходи у Слов’янськ та встановлення навколо міста блокпостів. Трохи пізніше був створений перший антитерористичний центр, де були зібрані всі десантні бригади для координації дій, звідти почався наш бойовий шлях. Бойове хрещення наша бригада отримала під Ямполем, там багато хлопців загинуло. Тоді нас сам Бог вберіг: напередодні цього бою мене з братом направили на посилення блокпосту №9, і ввечері ми бачили, як наша бригада поїхала у бік Ямполя. Бій тривав цілий день, загинули наші хлопці. Це просто в голові не вкладалося, адже загинули досвідчені військові. Тоді вперше стало страшно.

Особисто в мене перший бій був трохи пізніше, коли ми повернулися з Кривої Луки у Слов’янськ і нас направили у Новомиколаївку. Неподалік була ТЕЦ, на якій закріпилися сепаратисти. Ми повинні були їх вибити. Кілька днів тривав бій, у результаті сепари здалися. Коли ми пройшли у Краматорськ, командування нам дало можливість відпочити та поїхати додому на п’ять діб.

— Які були відчуття, коли ви вперше приїхали додому із зони проведення АТО?

— Вперше у відпустку ми з братом приїхали з Краматорська. З військової частини додому їхали через Дніпро. Одразу відчули контраст: на сході щохвилини снаряди вибухають і йде справжня війна, а тут розмірене та спокійне життя. Вийшли ми у Новому центрі і направились на трамвай. Тут раптом шарахнула блискавка — і ми вдвох миттєво присіли. Тоді я зрозумів, чим ми відрізняємося від людей, які не відчули, що таке війна. З іншого боку, було так образливо: чому лише ми там, на фронті? Містом ходять пацанчики у рожевих футболочках та кажуть: «На біса мені здалася ця війна! Що мені дала ця Україна?» Я йшов у АТО не за Порошенко, не за Яценюка, я просто не хотів, щоб у нас була війна. А тут єдине, за що хвилювалися люди, — це курс долара. На цьому фоні не хотілося повертатися на фронт, я не бачив у цьому сенсу. Навіщо наражати своє життя на небезпеку заради того, що всім по фіг? Немає бажання воювати, коли навіть зі сторони командування є зрадники.

— Де продовжувався ваш бойовий шлях?

— Після відпустки нас відправили у Артемівськ. Там ми заночували на складах старої військової техніки. До речі, її можна було трохи відновити та використовувати, було б лише бажання. Там під відкритим небом серед техніки ми спали. Карімат, який в мене був, мені мама передала. Вона разом зі своїми подругами купила на весь взвод намети та карімати. Велика вдячність волонтерам, які на бригаду придбали бронежилети та тактичні окуляри. Знову ж таки, маскувальний халат купив за свої гроші. Реально смішно! Армія нас лише одягла та взула. Складалося таке враження, що Україна потрібна лише тим, хто на фронті.

Після Артемівська був штурм Дебальцевого, який тривав майже два дні. Перед штурмом відкрили зелений коридор для мирного населення. Було навіть трохи моторошно спостерігати, коли повз проїжджали машини з плакатами «Не стріляйте! Діти». Уявляєте, вони були залякані, думали, що ми нелюди, фашисти. Коли на блокпосту спілкувалися з нашими військовими, вони відчували цілком нормальне ставлення.

Після того, як взяли Дебальцеве, нас перекинули на Шахтарськ. Саме там ми відчули справжню жесть, все, що було до Шахтарська, здалося дитячим садком. Тільки ми заїхали у місто, почався сильний обстріл. Це був величезний стрес, адже нас постійно переслідувало очікування смерті. Бої за Шахтарськ тривали п’ять днів, у яких ми втратили більше 20 хлопців. Після того, як ми виконали своє завдання, нас вивели у Дебальцеве, але дорога туди не обійшлася без втрат. Ми їхали двома колонами. Спочатку все було нормально, всі сиділи на броні. І тут раптово пролунав вибух. Ми думали, що на фугас наїхали, а потім побачили російський танк у соняшниках, який прямою наводкою влучив у одну з наших самоходок. Там всі загинули. Але наші вчасно зорієнтувалися та встигли знищіти ворожий танк. Далі були Вуглегірськ, Жданівка, Комунар… З Дебальцевого ми вийшли 4 жовтня, нас замінила 128-а горно-піхотна бригада, яка потім потрапила у Дебальцевський котел.

— Які відчуття супроводжували вас під час бойових дій?

— Більш за все було страшно не за себе, а за брата. Я знаю, що він так само переживав за мене. Був постійний страх, що з ним щось трапиться. Наприклад, їдеш на броні, а його машина позаду, і я постійно озирався, щоб подивитися, як там справи. Останнє місце, де ми були, — це селище Комунар. Ми заїхали в управління шахти, де поруч був учбовий комплекс з імітацією шахти. Раптово почався обстріл, і ми вимушені були там сховатися. А я знаю, що брат з хвилини на хвилину має під’їхати. І тут я чую, що під’їхала їхня машина, і розумію, що вони не можуть знайти місце для укриття. Незважаючи на обстріл, я побіг їх забирати. Це не було геройство, це був страх втратити рідну людину.

Ми півроку безвилазно були на передовій. Це морально дуже важко. Постійно хотілося додому.

— Що вас підтримувало на фронті?

— Тоді мене підтримувала моя дівчина, зараз вона стала моєю дружиною. Ми спілкувалися телефоном.

Можна сказати, що вона разом зі мною все це пережила. Коли у Вуглегірську мій телефон був вимкнений майже добу, потім прийшло більше 20 повідомлень про пропущені дзвінки від неї. Я думаю, вона хвилювалася за мене (посміхається).

Зізнаюсь, мене дуже дратували дзвінки від знайомих чоловіків, які запитували щось на кшталт: «А що вам там потрібно?» Нічого не потрібно! Ви нам були потрібні там, на фронті!

— Як досвід бойових дій на вас вплинув?

— Я зрозумів, що немає проблем, які неможливо вирішити. Коли повернувся з армії, єдине, чого боявся, – це померти через дурницю. Я почав цінувати життя. Ненавиджу, коли люди починають нити, скаржитися на життя, якісь дрібні проблеми. Загиблі хлопці із задоволенням взяли б ці проблеми на себе, лише залитись би живими.

У 2014 році багато хлопців пішли на фронт із розумінням, що на Україну напали. Тож хто, як не ми, піде захищати Батьківщину? Дуже шкода, що гинули хлопці, які ще багато могли зробити для країни, це був цвіт нації. Вони повинні були створити сім’ї, виховати своїх дітей. Але вони загинули, їх вже немає, про них пам’ятають лише їхні батьки та рідні. Багато таких випадків, і від цього дуже гірко. Розумієте, для командування ми були одиниці, статистика загиблих, а все це люди, це чиїсь рідні, діти, друзі. Страшно згадувати, інколи навіть дивно, як ми повернулися додому живими…

— З якими проблемами зіштовхнулися бійці АТО після повернення у мирне життя?

— Нерозуміння. Огидно чути вислови: «Так а шо, могли б туда не идти», «Чего это теперь вас бесплатно возить?» Та не треба нам цих пільг, лише б життя було нормальне! А коли ми фізично не можемо оплачувати комунальні послуги, чому б нам не користуватися цими пільгами, які ми своєю кров’ю заробили? Водії маршруток починають обурюватися, що ми маємо право на пільговий проїзд. Так а чого б нам цим не користуватися?! Вони на війні не були, вони там не полишали своє здоров’я. На фронті я не хворів, не відчував болю, а коли приїхав додому, почали вилазити всі хвороби. Але головне, що ми з братом вдвох повернулися додому, а всього ми ще досягнемо.

Катерина Кіба

23.05.2018
Категорія: Інтерв'ю
Теґи: интервью участник АТО