Олександр Какалюк: «Я не міг по-іншому»

Поділитись:
WhatsApp
Viber

«Для нашої сім’ї загибель чоловіка – це рана, яка ніколи не загоїться. З кожною думкою про нього ця рана починає кровоточити», – ділиться своїми переживаннями Ірина, дружина Олександра Какалюка, який у числі тих, хто загинув у зоні АТО в перший рік російсько-української війни.

Ірина згадує, що знайомство з майбутнім чоловіком було схоже на сюжет романтичного фільму. Вперше вони зустрілися у 2001 році, коли молода жінка прийшла влаштовуватися на роботу на ДМК. «Прийшовши на робочу дільницю, я чекала майстра для отримання інструктажу, – згадує Ірина. – Коли він зайшов, я запитала: «Ви, мабуть, майстер?», на що він так посміхнувся, що я трохи зніяковіла. Трохи пізніше я дізналася, що за цією посмішкою Сашко приховував власне збентеження, адже майстром у цеху він працював всього декілька днів».

Олександр був турботливим, уважним та добрим, чим скорив серце молодої жінки. Через рік після знайомства молоді вирішили одружитися, а ще через кілька років в них народився син Сашко. На металургійному комбінаті чоловік також впевнено просувався вперед та досяг посади голови профспілкового комітету з охорони праці. «Він був самоорганізованою та відповідальною людиною, тому і погодився на посаду у сфері охорони праці, адже життя людини для нього було найвищою цінністю», – каже Ірина.

Як згадує дружина, коли почалися події на Майдані, у Олександра вже було передчуття, що може початися війна. Так і сталося, у березні 2014 року чоловік отримав повістку. Старший лейтенант Олександр Какалюк був мобілізований у 25-у окрему Дніпропетровську повітряно-десантну бригаду високомобільних десантних військ на посаду командира першого взводу БПТКР. «На перепідготовку чоловік збирався з піднесеним настроєм, але коли він приїхав у коротку відпустку, я зрозуміла, що ситуація змінилася, він побачив, що країні буде важко протистояти ворогу».

На початку травня повітряно-десантна бригада, у складі якої був Олександр Какалюк, остаточно вирушила у зону АТО. «Про те, що відбувається на фронті, чоловік нічого не розповідав, лише казав: «Все добре!» – згадує Ірина Какалюк. – У коротких відпустках вдома він максимально поринав у мирне життя, ходив з нами у кіно, на прогулянки, робив подарунки. Він був таким же люблячим татком, як і до війни. Часто у кишені сину приносив улюблені цукерки «Червоний мак», після чого малий зі словами «боротися» тягнув за руку татка у кімнату, де вони бешкетували та боролися на дивані». Останнього разу Олександр приїхав додому 20 липня. У колі родини він відсвяткував свій 38-й день народження. Щоб на фронті чоловік відчував підтримку рідних, Ірина з сином подарували йому срібний хрестик. «Цей свячений хрестик син зігрів у своїх долонях та передав таткові з неймовірною любов’ю у очах», – згадує Ірина. Цього разу, збираючись у АТО, Олександр помітно нервував, і дружина побачила у його очах сум, але, як завжди, він нічого не сказав. А після знову було тривале та напружене очікування дзвінка від коханого з фронту.

2 серпня під Шахтарськом Олександр Какалюк загинув від кулі снайпера, який підступно поцілив у військового зі спині. В цей день чоловік тричі БТРом їздив на передову, виносячи загиблих та поранених бійців. «Якщо не я, то хто це зробить?» – казав Олександр.

«За день до його загибелі в мене було погане передчуття. Прогулюючись лісом, мені раптово стало зле, але я відганяла від себе погані думки, – згадує дружина Олександра. – Наступного дня після його гибелі з жахливою звісткою до нас додому приїхали колеги Олександра. Я просто заціпеніла, я не повірила, та і зараз я у це не вірю. Всіх подробиць я досі не знаю, від цього ще тяжче».

За мужність та героїзм старшому лейтенанту Олександру Какалюку посмертно було присвоєне звання капітана. Посмертно чоловік нагороджений нагрудним знаком «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня та указом президента України був відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. «Сашка дуже любили як колеги, так і товариші по службі, адже хоча він був прямолінійним, він завжди відстоював права хлопців, – розповідає про чоловіка Ірина Какалюк. – Він дав своє ім’я сину, і я вірю, що це не випадково, адже тепер Сашко несе героїчне ім’я батька. Татко завжди з нами, і ми з сином відчуваємо його підтримку, незважаючи на те, що фізично його немає поруч. Як і раніше, ми – сім’я».

Сашкові було 5 років, коли у АТО загинув його татко. Сьогодні хлопчик навчається у школі та неймовірно пишається мужністю свого батька. Сашко написав для нього вірша, який зачитав під час вручення барельєфу «Ікона пам’яті»:

«Я Папой горжусь

И буду помнить всегда

Его улыбку и крепкие руки!

Пройдут года, но ты жив всегда!

Мы – вечная память,

Мы – нежное эхо друг друга!»

К. Кіба