Валентин Смаль: з любов'ю до людей та комбінату…

Валентин Смаль: з любов'ю до людей та комбінату…

Валентин Смаль

Працівники Дніпровського металургійного комбінату 70–90-х років минулого століття пам`ятають Валентина Михайловича Смаля – заступника директора із загальних питань. В пам`яті людей він не стандартний керівник, відповідальний і принциповий, працелюбний добрий і щирий чоловік. Валентин Михайлович всю душу віддавав справі, поважав людей, незалежно від посад і рангів. 

Валентин Смаль народився 25 липня (7 серпня) 1927 року в селі Єлизаветівка Царичанського району Дніпропетровської області.

Батько Михайло Микитович Смаль в 1920 році вступив до Союзу селянської молоді, добровольцем відправився на службу в бригаду червоних козаків, під командуванням героя Громадянської війни Віталія Марковича Примакова (18 [30] грудня 1897–12 червня 1937, Москва) – командира українського Червоного козацтва. Повернувшись зі служби в 1924 році, будучи людиною прогресивною, згодом вступає на курси трактористів та першим привозить  трактор в село Єлизаветівку. 

В 1933 році батько починає працювати на металургійному заводі ім. Дзержинського. Мати Ониська Євменівна, брала участь в організації першого колгоспу в селі Єлизаветівка в 1927 році. Довоєнне дитинство Валентина, як  і всього покоління тридцятих років, – випробування на міцність: голодні 1932–1933, боротьба за виживання. Всі ми родом з дитинства, бо саме в цю пору життя  закладається  найкраще і добре, що кожний з нас пронесе із собою через все життя. Турбота батьків, нелегка селянська праця, працелюбність, любов до книжок, постійна жага до знань – головні якості, які сформували його в дитинстві.  

В країну прийшла війна… Валентину 13 років, він відмінно закінчив сім класів Єлизаветівської середньої школи. На четвертий день війни, 26 червня 1941 року, Михайло Микитович Смаль відправився на фронт, де загинув у 1943 році. Коли в село прийшли фашисти, на Валентинові, ще зовсім дитячі  плечі, впала відповідальність за виживання його сім`ї. Кожен день міг стати останнім, підліток добував харчі для хворої мами та молодшого брата Миколи. В період окупації села фашистами Валентин сховав у власній хаті шкільну бібліотеку. Після звільнення села, в 1943, хлопець повернув бібліотеку школі та пішов навчатися до 9 класу. 

В 1944 році прямо зі шкільної лави Валентина Смаля призвали до Армії. Службу починав в запасному полку міста Зміїв Харківської області курсантом мінометної роти. В 1945 році юнак закінчив школу корабельних радистів та був направлений в 9 дивізію Морських мисливців. Справою справжніх чоловіків і важливою школою життя стала для Валентина Михайловича служба в Севастополі на Чорноморському флоті. 

В 1951 році він звільняється в запас і приїздить до рідного Дніпродзержинська. Як колись батько, Валентин йде працювати на металургійний завод ім. Дзержинського монтером залізопрокатного цеху. Кмітливість і працелюбність, привели хлопця із заводської прохідної до школи електриків, де разом із досвідом виробничника, парубок отримав нову спеціальність електрика основного виробництва. 

В 1954 році Валентин вступає на вечірнє відділення металургійного інституту ім. Арсенічева на факультет механічного обладнання заводів чорної та кольорової металургії. Молода людина з цікавістю і наполегливістю опановувала науку металургійного виробництва. Викладачі ВНЗ відзначали талановитість перспективного молодого металурга та в один голос пропонували йому продовжити навчання в аспірантурі. 

В 1960 році Валентин Смаль із відзнакою завершує навчання в інституті та остаточно вирішує пов`язати своє життя з металургійним заводом. 

В грудні 1967 року починається важливий період роботи Валентина Михайловича, як господарника, на посаді заступника директора заводу з господарчих питань. На цій ниві Валентин Михайлович Смаль успішно відповідав за покращення соціально-культурних і житлово-побутових умов металургів.

«Великому кораблю – велике плавання», – говорив Валентин Михайлович про рідний завод. Всі свої знання, енергію, досвід та душу віддаючи підприємству. 

В 1968 році за участю В.М. Смаля на металургійному заводі створили цех безрейкового транспорту. Збільшення кількості транспорту сприяло покращенню виробничої діяльності комбінату, будівництву необхідних об`єктів інфраструктури.  

За ініціативою Валентина Михайловича розроблений план перспективи, розвитку і покращення житлово-побутових умов металургів заводу. В 1971 році на заводі був ліквідований барачний житловий фонд. Тисячі сімей металургів отримали власні квартири. Металургійний завод вперше на Дніпропетровщині вирішив цю важливу соціальну проблему. Збудовано новий піонерський табір на 1000 місць. 

За ініціативою В. М. Смаля та при підтримці керівництва заводу вперше в Україні була збудована загородна дитяча дача на 300 місць з цілорічним режимом роботи. З введенням її в експлуатацію 16 дитячих садків заводу отримали можливість два рази на рік оздоровлювати дітей в сосновому лісі біля річки Оріль, в 70 кілометрах від міста. Під керівництвом Валентина Михайловича Смаля в Старому селі збудована Заводська база відпочинку «Металург» на 400 місць. В цей же самий час, за безстроковою угодою, металурги комбінату відпочивали в здравниці південного узбережжя Криму – пансіонаті «Місхор». Завершено будівництво заводського профілакторію  на 300 місць. Здравниця «Дзержинка» була признана однією із найкращих серед металургійних підприємств України.

На території комбінату збудовано 4 корпуси на 8 тисяч місць, що покращило побутові умови робітників заводу. Ремонтувалися старі цехові приміщення, будувалися нові.

Не завжди активна діяльність і ініціативність В.М. Смаля знаходили підтримку керівництва комбінату. Дуже часто йому доводилося пробивати бюрократичні перепони задля покращення умов праці заводчан. Але яким би питанням не займався Валентин Михайлович, все в житті він робив на відмінно. (Успішна діяльність на посаді заступника директора заводу відзначена Орденом Трудового Червоного Прапору, ювілейними медалями, подяками Міністерства чорної  металургії УРСР.) 

Господарська діяльності на металургійному заводі гармонійно поєдналася із плідною роботою на громаду міста. Валентин Смаль впродовж 15 років обирався депутатом Дніпродзержинської міської ради народних депутатів.

Щастя чоловіка не можливо без надійного тилу – гарної дружини і дружної родини. Валентин Михайлович познайомився з Наталією Іванівною в далекій юності. Разом вони прожили 39 років, поділяючи всі радощі та труднощі. Виховали двох доньок: Людмилу та Олену. Наталія Іванівна пропрацювала на металургійному заводі лаборантом ЦЗЛ, інженером технічного відділу. Нині пенсіонерка, ветеран праці «Дзержинки». Валентин Михайлович завжди обожнював дітей, а після виходу на пенсію весь свій вільний час присвячував онукам Валентину і Михайлу. Чоловік навчав старшого онука деяким дрібним будівельним роботам, майструвати з дерева, зацікавлював книгами. 

Впродовж багатьох років Валентин Смаль захоплювався фотографією. Він знімав цікаві події свого життя, власних дітей та онуків, природу рідного краю. В сімейному архіві близько 2000 чорно-білих фотознімків, в яких цікаві сюжети та багато творчих задумів. Його фотографія проста, щира і відверта та не лишає байдужим глядача. 

Після виходу на заслужений відпочинок Валентин Михайлович не уявляв свого життя без заводу та продовжував працювати майстром ЖКВ. В жовтні 1991 року він пішов із життя…

Цими липневими днями Валентину Михайловичу виповнилось би 95 років. Вже тридцять років немає серед живих цього чоловіка. Але стрімкість сьогодення не викреслює з пам`яті його дружини, дітей та онуків образ відмінного працівника, щиру і добру людину, якого вони із гордістю завжди згадують.

Автор - Валентин Старков