Кам’янчанин Сергій Сафронов у 2014 році став учасником АТО. На фронт він йшов заради мирного життя своєї родини

— Що стало підґрунтям для вашого вибору йти на фронт?

— У 2013 році я розлучився з дружиною, в нас є спільна дитина. Це відбулось у грудні, саме коли почалась революція на Майдані. Я не знаходив собі місця у порожній квартирі, тому взяв відпустку та поїхав на Майдан. Хотів на власні очі побачити, що відбувається в Києві, платять чи не платять активістам, поцікавитись їхньою думкою з приводу тих подій. Протягом трьох діб я був у Києві, щодня ходив на Майдан і переконався, що насправді кожна друга родина брала участь у революції. Люди допомагали один одному, і це мене дуже вразило.

— Як ви потрапили на фронт?

— Під час другої хвилі мобілізації. У червні на нашому підприємстві почали вручати повістки. Я проходив строкову службу у 2000 році, тож вже очікував, що мені також прийде повістка. Так і сталося, у серпні мене викликав начальник цеху та віддав повістку до військкомату. У мене в житті є принцип: якщо людина щось зобов’язана зробити, то це необхідно виконувати, а не відкуповуватись хабарями. Це був мій обов’язок, тому я пішов на службу. Друге, що мене підштовхувало йти на фронт, це те, що я не хотів, щоб моя донька зростала у якійсь непризнаній республіці, як Придністров’я чи Новоросія. Я хочу, щоб моя донька росла у нормальній державі, яку визнає весь світ. Не дивлячись на те, що мене багато хто відговорював, мати та батько мене підтримали.

Сергій Сафронов з мамою Лідією Іванівною та донькою Іриною

— Як проходив ваш бойовий шлях?

— У серпні нас відправили на полігон у Черкаському. Коли нас відправляли з військкомату, нам ніхто нічого не говорив, тому ми не знали, куди нас везуть. Дорогою до військової частини ми бачили, що нас привезли в район Новомосковська. Там ми місяць проходили бойове злагодження. У кінці вересня нас відправили у Харківську область, хоча, знову ж таки, нам просто повідомили дату, коли ми виїжджаємо, а куди рушимо — не говорили. На місце ми приїхали, коли було ще темно, і лише коли почало світати, ми побачили річку та великий залізничний міст. Наше завдання було охороняти цей міст, адже на той час часто відбувалися диверсії, коли підривали стратегічні споруди. Лише з часом ми дізналися, що Харківська область з вересня 2014 року вважалася зоною АТО, хоча про це по телебаченню не говорили.

Щодня ми бачили колони техніки, яка прямувала на схід, а назад вона поверталась розбита. Щодня повз нас проїжджали військові, і ми розуміли, що скоро поїдемо до них. Під Харковом ми зустріли Новий рік. Потім нас повернули у військову частину, а звідти нас направили під Донецьк, у Водяне, де ми повинні були охороняти підстанцію, яка забезпечувала енергією Ясинуватівський район.

Десь місяць ми жили на вокзалі, там поставили ліжка. Це було навіть трошки смішно, адже вокзал працював, цивільні люди приходили, сідали на електрички та їхали, а ми там жили. Хоча ми там рідко були, бо людей не вистачало, у караулі ми чергували по три-чотири дні. А якщо не були у караулі, тоді копали бліндажі. Це був січень, земля була мерзла, але будівництво ми зупинили, лише коли переламали всі лопати. Добре, що в нас був хлопець, який працював у Дніпрі на підприємстві з виробництва лопат. Нам прислали ще. У цей період бої не зупинялися ні на мить, хоча були підписані перші Мінські угоди. Ми дуже розраховували на них, але кожного дня нас обстрілювали.

— Що вам запам’яталося зі служби?

— У перший же день, коли приїхали у АТО, ми побачили, що на нас їде колона танків. Ми ще не знали, як розпізнати, то свої чи чужі. (Це вже з часом ми зрозуміли, як впізнавати своїх навіть за звуком мотору.) А тут ми перший день, і на нас пре колона танків, а у нас із озброєння у наявності тільки гранати та кулемети. Чесно кажучи, тоді було якось не по собі. Потім виявилося, що то були наші. Взагалі, у перший рік війни був якийсь хаос, нічого не було зрозуміло, пригнічувало постійне відчуття невизначеності.

На той момент у кожному селищі були як проросійськи налаштовані мешканці, так і проукраїнськи, і невідомо, кому що можна було говорити, тому легше за все було просто мовчати. Так само і нам командування нічого не повідомляло, давали лише накази.

Ще запам’ятався період, коли майже кожному солдату приходили дивні SMS на мобільні з текстом «Забирайся з нашої землі». Що це було і звідки в них наші номери були – невідомо.

У АТО я вперше в житті залазив на високовольтну вишку, щоб встановити прапор України в Сергіївці, що на Донеччині. На висоті 15 метрів ми встановили прапор України, який було видно навіть у інших населених пунктах, які розташовані неподалік.

— Ви були забезпечені всім необхідним під час служби?

— Завдяки волонтерам, які до нас приїздили. Взагалі, під час перепідготовки у частині нам казали, що в нас буде повне забезпечення. І вже за тиждень до відправки нам кажуть: «Хлопці, у кого є можливість, звертайтеся на підприємства, де працюєте, до рідних, щоб вони допомогли вам придбати бронежилети, адже на всіх броників не вистачить». Мені прийшлось звертатися на «ДніпроАзот», де я працюю, за допомогою. Завод дуже допоміг, мені надіслали і куртку теплу, і бронежилет, і каску. За це їм велике спасибі.

— Як часто ви спілкувались з місцевим населенням? Яким було їхнє відношення до ЗСУ?

— З місцевим населенням ми зіштовхувалися досить часто, адже зимою ми жили на вокзалі і нам під час зміни караулу приходилось ходити через населений пункт. Хочеш не хочеш, а з ними зустрічаєшся, і досить часто вони намагалися заводити розмову. Запам’яталась розмова з працівницею вокзалу, де ми жили. «Ми вже провели референдум, ми вже визначилися зі своїм вибором. Навіщо ви нам заважаєте?» — каже вона мені. Який референдум вони там проводили?! В них з телебачення показували лише два пропагандистські телеканали — «Новоросія» та «Зірка». І жодного українського! Який вибір буде у людей, якщо їм щодня одне й те саме вштовхують у голови? Потім ми вже вирішили з такими людьми не спілкуватися. На контакт йшли лише до тих, хто був налаштований за Україну. Вони нам допомагали, а ми їм.

— Що вас підтримувало на фронті?

— Донька, яка чекала мене вдома, тому я не мав права не повернутися. Її фото весь час я носив під серцем. Я заради неї туди пішов, адже хотів, щоб вона жила у мирі. Заради неї я повинен був повернутися живим. Вона знала, що я був на війні, вона дуже чекала мене і малювала мені малюнки. Її слова «тато, повертайся!» для мене були найголовнішою мотивацією.

— Ваше життя після війни змінилося?

— Так. До відправлення у АТО я познайомився з дуже хорошою людиною, це були просто дружні стосунки. Але під час служби я відчув її підтримку і зрозумів, що вона мене дійсно чекає. Тепер в мене є друга половинка. Я усвідомлюю, що, можливо, якби я залишився тут, не зрозумів би її почуттів. Тому окрім доньки та батьків мені було ще до кого повернутися. І це мене також надихало.

Завдяки службі у АТО я здобув нових друзів, і ця дружба зовсім інша. Ти довіряєш своє життя другові і, у свою чергу, намагаєшся його не підвести.

Після війни я розчарувався у тому, що відбувається в країні. Я сподівався, що революція призведе до покращення життя в Україні. Сподівався, що люди через війну в нашій країні стануть більш згуртованими. Але це стало ще одним підґрунтям для розділення на «за» та «проти». Рівень життя людей все нижче, і це ще одна причина розбрату. Люди їдуть з країни не тому, що їм не подобається земля чи люди, а тому, що тут життя стає більше схоже на існування.

— З якими проблемами зіштовхуються бійці АТО?

— У першу чергу, адаптація. Потрібен час, щоб звикнути до мирного життя. Адже у АТО на одного цивільного десять чоловік військових. Всі у військовому однострою, довкола військова техніка. А тут звичайне життя, і далеко не всі розуміють, що там йде справжня війна. На питання «А чого ти туди пішов?», «А за що ти там воював?» я вже навіть перестав реагувати. Поки людина власними очима не побачить, що відбувається на сході України, вона не зрозуміє цих «чому» та «навіщо». Люди, які не були на війні, не зрозуміють тих, хто там був.

Проблеми у всіх АТОвців однакові, адже обіцяли багато, а фактично із допомоги — це лише пільги на комунальні послуги. Надія є, що все налагодиться. Наразі я намагаюся оформити землю, яку нам дає місто. Але, чесно кажучи, я беру цю ділянку тому, що іншого варіанту немає. Спочатку пропонували ділянки у трьох місцях, але, як виявилося, видають лише в одному.

Бесіду вела Катерина Кіба