Кирило Недря з позивним «Доцент» став учасником бойових дій у Донецькому аеропорту. Саме бійці 5-ї роти, якою командував «Доцент», були названі «кіборгами».  У 2014 році Кирило Недря був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У даний час Кирило Недря переїхав жити до Дніпра, де продовжує викладати в університеті внутрішніх справ та став інструктором патрульної поліції з психологічної підготовки.

– Як ви потрапили на фронт?

– На фронт я потрапив під час першої мобілізації, маючи звання офіцера запасу. На той час я жив у Кам’янському. Не скажу, що це було неочікувано, адже коли почався Крим, я розумів, що скоро прийде повістка. У мене посада доцента Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, але ж ніхто не відміняє те, що я офіцер. Тому 1 квітня я отримав повістку і пішов до військкомату. На той час було абсолютно незрозуміло, що чекати надалі, адже АТО ще не було, а були лише мітинги. Але я розумів, що навряд чи обійдеться без серйозних подій надалі.

Я був заступником командира 5-ї роти 93 ОМб, яку ми, в принципі, з хлопцями зробили легендарною, саме нас назвали кіборгами. В аеропорту ми провели два місяці: з 4 серпня до 4 жовтня.

– Чи були події, які запам’яталися більш за все?

– Я з приводу перебування у Донецькому аеропорту зараз пишу книгу спогадів, і все туди не втисну. Там була війна, звісно без веселощів не обходилось, адже гумор скрашує сіро-чорну картинку. Донецький аеропорт – це випробування не тільки військового, а для людини загалом. У мене невеличким місточком з домом був цивільний одяг, який був складений у кілька пакетів. Відкриваючи пакет, я відчував запах свіжовипрасуваних речей, бо довкола був лише запах гарі, порохових газів, сирості.

Позитивне враження в мене склалося від людей, з якими я там перебував. Саме в таких умовах людина знімає маску і кожен був самим собою. Серед моїх хлопців були не лише справжні чоловіки та військові, а люди з великої літери.

– Які були особливості несення служби у Донецькому аеропорту?

Там все було унікальне, ця подія ввійшла в світові підручники тактики бойових дій. Зазвичай військові люди уявляють собі війну, як смугу окопів та укриттів, а це був величезний об’єкт, який утримували 112 осіб. Аеропорт – це система будівель, кожну з яких необхідно було обороняти. Окрім того є відкрита місцина, при перебуванні на якій є небезпека для життя, яку треба було також забезпечити наглядачами. Новий термінал, обороною якого я керував, був новою монолітною будівлею, де був лише каркас залізо-бетонний, а все інше – це скло, метал і пластик. Тому бували випадки, коли снаряд прошивав будівлю наскрізь. В нас не було часу для відпочинку, адже були випадки, коли бій йшов понад добу. А коли випадала можливість перепочинку, це було неможливо, адже ми перебували під постійними артилерійськими обстрілами. Це постійна психологічна та фізична напруга. Це, наприклад, як одягти на голову казан и по ньому протягом двох місяців гупати молотком, щось по типу того.

– Чого більш за все хотілося під час перебування у зоні АТО?

– Перш за все була туга за сином, за домом. Пам’ятаю сильне бажання, яке, в принципі, хлопці допомогли здійснити. Коли ми були в аеропорту, мені до скону хотілось сиру голландського і оселедця. І я пам’ятаю, коли привезли величезне відро з оселедцем і величезну голівку сиру. Емоції були схожі, як дитина очікує подарунок, який давно бажала.

Хотілося нормально помитися, адже митися з дволітрової баклажки, прибитої до дерева, незручно. Окрім того дуже хотілося тепла, адже з перших чисел вересня впала температура, відповідно одяг не встигав висихати і приходилося постійно носити вологі речі.

– Чому вас назвали кіборгами?

12 вересня сестра з Києва надіслала скріншот чату переселенця з Донецька, який жив у Києві, і ополченця. У тексті йшлося про те, що сепаратисти кожного дня намагалися вибити нас з аеропорту. «Що тільки не робили: стріляли, підривали. Навіть коли ми вибиваємо їх з якоїсь будівлі, вони все одно повертаються, дають нам люлей. Це не люди, це – кіборги», – так йшлося у переписці. Ми тоді посміялися, але через декілька днів ця інформація потрапила у ЗМІ. І на своїй прес-конференції голова України назвав нас «кіборгами».

Це, мабуть, правда, адже коли пройшов певний час, все переоцінюється. Коли тобі 32 роки, а ти носиш статус ветерана, з часом розумієш, що це справді був подвиг з боку нашої 5-ї роти.

– Як змінилося життя після подій в АТО?

– В першу чергу змінюється система цінностей, яка у повсякденному житті підмінюється іншими поняттями. Якщо раніше вважалося, що за емоціями треба їхати за кордон, а насправді можна лише взяти горнятко кави, підійти до вікна, побачити сонце і вже отримати задоволення.

Змінюється підхід до самого життя. Якщо раніше я заздалегідь планував щось, то зараз я розумію, що всього не передбачиш. Є сьогодні і сьогодні чудовий день, який треба гідно прожити. Адже завтрашнього дня просто може не бути. Таке ж відношення і до матеріальних цінностей.

Відбулися зміни в роботі, я залишився доцентом університету і отримав практичні знання, які можна застосовувати на практиці. На даний момент я є одним з найкращих тренерів поліції України. Я займаюсь громадськими проектами, ініціативами і стараюсь займатися тим, що приносить задоволення в житті.

До речі, з матеріалів, які були відзняті у аеропорту, було знято декілька кліпів. Сашко Положинський дав нам ексклюзивні права на використання пісні «Мій лицарський хрест», яку ми включали в аеропорту сепаратистам. На цю пісню був зроблений кліп до Дня захисника України.

– Чому вирішили написати книгу?

– Після демобілізації мені часто казали, щоб я написав книгу про події в аеропорту. Але мені, по-перше, не хотілося писати, а по-друге, треба був час, щоб переоцінити події і об’єктивно подати інформацію. Необхідно, щоб всі  спогади дозріли і минули емоції. Тому більше ніж через два роки я почав писати. Все почалося з двох розповідей, які я опубліковував в Фейсбуці. Побачивши позитивні відгуки, я продовжив. На даний момент є сім розповідей.

– З якими проблемами зіштовхуються, повертаючись до нормального життя?

– Дуже багато значать події, які людина пережила. В першу чергу після повернення людина наново вчиться жити. Певні різкі звуки, які людина раніше сприймала нормально, після цього сприймає по-іншому.  Наново вчиться контактувати з людьми, адже система комунікації там кардинально відрізняється від системи, яку використовують люди у цивільному житі. Адаптується до цього побуту, адже там всі дії орієнтовані на виживання. Часто хлопці, повертаючись з зони АТО, не розуміють, чому коли йде війна, тут всі відпочивають та насолоджуються життям. У мене з цього приводу інша думка, адже я йшов у АТО, щоб тут життя не змінювалось, щоб тут люди мали можливість спокійно гуляти з дітьми.

Катерина Кіба