Старший солдат Олександр Заводовський захищав суверенітет України у зоні проведення АТО з перших днів війни. Олександр розповів про своє бачення ситуації, яка склалася на сході України.

— Я живу у цьому місті з самого дитинства, тут закінчив школу №16 та технікум. Потім вступив у Національну металургійну академію, пройшов строкову службу у Президентському полку і продовжив роботу на металургійному комбінаті. Коли почалась війна, під час першої хвилі мобілізації я потрапив у 93-ю бригаду. У її складі я рушив на схід України.

— Що спонукало вас йти у АТО?

— У березні 2014 року секретар Національної безпеки України повідомив про початок мобілізації. Після цього повідомлення о восьмій годині я вже був у військкоматі. Адже я військовий запасу, тож був готовий у разі війни захищати Україну. На момент, коли мене забрали на перепідготовку, вже почалися бої під Краматорськом, там розстріляли українських десантників.

— Чи розуміли ви, що почнеться війна?

— Я вже був готовий до того, що там буде війна. Ще зі школи я був приучений дивитися новини та аналізувати інформацію. Я уважно спостерігав за двома Чеченськими кампаніями та війною з Грузією у 2008 року. На мою думку, мета останньої була направлена на вивчення громадської думки і реакції російського суспільства та світової спільноти перед початком агресії проти України. За допомогою П’ятиденної війни Росія відпрацьовувала технології ведення інформаційної війни, яка була використана на початку агресії у 2014 році. Тому я розумів, з ким ми будемо мати справу і якими методами Росія веде війну. Але все одно з початку всі були настроєні, що війни не буде. Проте приїхавши в АТО, ми одразу зіштовхнулися з першими бойовими втратами. Слава Богу, не в нашому підрозділі. Тоді вже всі зрозуміли, що все дуже серйозно.

Зі мною в батареї було два металурги, енергетик, три шахтарі, два фермери, торговий представник та зварювальник. У переважної більшості з нас не було військової освіти. Коли ми приїхали у Донецьку область, нам на руки видали по одному автомату, чотири ріжки і одній гранаті. Та на полігоні встигли зробити по 24 постріли, щоб згадати, як стріляти.

– Який бойовий шлях ви пройшли?

— У травні, коли відбувалися президентські вибори, ми вирушили у Донецьку область, там вже і голосували. Наш бойовий шлях проходив через Добропілля, Красноармійськ, напрямок Карлівки, Донецький аеропорт, Авдіївку.

Запам’яталося, що в червні 2014-го була п’ятниця, 13-е. Тоді приблизно о 8 годині ранку ми були у Добропіллі, а неподалік від нас знаходився наш блокпост. В цей час по нас відкрили вогонь із «Градів», спочатку ворог націлився на блокпост, але схибив і влучив у елеватор. Наступний залп повинен був йти по нашому табору, але Бог нас милував і у сепарів загорівся боєкомплект. Перша ракета впала у 20 метрах від них, і вони почали тікати звідти, замінувавши мишину. Наша група швидкого реагування встигла зберегти ту машину, яку ми потім привезли в табір. Ось це був один з перших обстрілів реактивною артилерією безпосередньо по нас. Потім проти нас використовували різну артилерію, наприклад реактивні вогнемети «Джміль», які виготовляють лише в Росії.

«Град», який покинули сепаратисти

Уламок «Граду»

Тубус від «Джміля»

— Що запам’яталося зі служби в АТО?

— 2 серпня ми вирушили у напрямку населеного пункту Піски, щоб у якості піхотинців підтримати тих наших військових, які там тримали оборону. Саме служба у Пісках запам’яталися більш за все, це свого роду наш маленький Сталінград. Ми приїхали туди о першій годині ночі, а вранці почався сильний обстріл з боку ворога. Саме там були численні втрати не тільки з 93-ї бригади, а й «Дніпра» та «Правого сектора». На той момент у селищі залишилось багато місцевого населення, серед них були і ті, хто вели проти нас диверсійну роботу. Це пояснювало, чому ворог знав наші позиції і прицільно гатив туди артилерією. На моїх очах була знищена ціла вулиця, коли дали залп боєкомплектом «Граду», і наших хлопців ледь не покосило. В нас не має сенсу знищувати населені пункти, адже ми впевнені, що скоро ті території обов’язково повернуться до України. Нам потрібні вцілілі будинки, живі люди, а головне — вони не повинні бути на нас озлоблені. Авжеж українська сторона могла вчинити, як колись вчинили із Грозним, який зруйнували вщент. Але це шлях в нікуди. Ця війна ведеться не стільки за територію та ресурси, скільки за розум та думки людей, і вони повинні розуміти згубність шляху, який вони обрали. Адже там залишилось багато хороших людей, які опинилися в дуже скрутній ситуації. Без роботи, без грошей, вони майже перейшли на натуральний обмін. Військові чим могли допомагали їм. Ми купували ліки, ділилися своєю їжею. На жаль, багато хто з місцевих загинули під час артилерійських обстрілів.

Так виглядало авто після року служби, яким пересувались бійці з бригади Олександра

До речи, ми врятували церкву. У Пісках був недобудований храм, а тимчасова церква знаходилась у старому будинку. І що цікаве, за цією церквою стояло багато ящиків від ракет «Граду». Ніхто з місцевих не зміг пояснити, чому вони там стояли. Але, наскільки я знаю, боєкомплекти зазвичай знаходяться поблизу від того місця, звідки ведеться вогонь. Так от, під час одного з обстрілів всі ті ящики загорілися, вогонь перейшов на дах церкви. Наш підрозділ вирішив врятувати з церкви все цінне та передати місцевій пастві, адже батюшка з цієї церкви втік у Донецьк. До того, як обвалився дах, ми з церкви винесли останню лавку. Можливо, тому ми всі залишились живі, адже незалежно від того який там патріархат, Бог є і він нас зберіг.

— Як війна вплинула на ваше життя?

— На моє життя ніяк не вплинула, яким поїхав на війну, таким і повернувся. Я нещодавно відстежував інформаційний простір ворога і бачив, який настрій панує у Росії відносно України. З нас просто зробили головних ворогів. На мою думку, агресія Росії проти України почалася з острова Тузла на початку 2000-х років. Потім була інформаційна війна, 22 торговельні війни. Росія просто не очікувала, що почнеться військовий опір і знайдеться така кількість пасіонаріїв, які стануть на захист. Тому я розумів, куди їду.

Після війни я одружився, у нас народилася дитина. Я одразу повернувся на завод. Йшов на цю війну, адже це мій обов’язок як чоловіка та громадянина. Якщо буде потреба, я туди повернусь.

— Яким ви бачите майбутнє України?

— Майбутнє нашої країни я бачу у складі об’єднаної Європи. Я підтримував ідеї Майдану, і вважаю, що ця війна цілком закономірна. 25 років потрібно для зміни поколінь, приблизно стільки ж років тому розпався СРСР. Ми борсалися у цьому болоті, доки не прийшли молоді люди, які не думають категоріями Радянського Союзу. Повинен був прийти час, коли Україна вирветься з цього порочного кола.

К. Кіба