Слово «переселенець» міцно увійшло у лексикон українців з 2014 року. Саме в той злощасний рік, коли ворог ступив на територію України, мешканці тимчасово окупованих територій Криму і Донбасу були вимушені тікати, полишаючи свої домівки. У пошуках мирного життя люди мігрували не лише в інші міста України, а й за її межі, проте цей процес триває й досі.

Реєстрацію внутрішньо переміщених осіб (далі ВПО) у Кам’янському здійснює Управління соцполітики.

«Ми вносимо данні про ВПО до єдиного державного реєстру, — пояснила заступниця начальника управління соціальної політики Олена Хуторянська (на фото), – проте через недосконалість цієї бази ми не маємо функції підготовки звітів, щоб побачити чітку картину кількості переселенців у Кам’янському». Тому відомі лише приблизні цифри зареєстрованих у Кам’янському внутрішньо переміщених осіб. Наразі у місті зареєструвалися понад 6000 переселенців. З них близько двох тисяч – пенсіонери, півтори тисячі – діти і приблизно 250 осіб зі статусом інвалідності.

«Міграція йде постійно, люди переїжджають в інші міста України або повертаються додому на окуповані території, – пояснює Олена Хуторянська. – Переважно пенсіонери приїжджають, щоб зареєструватися на отримання пенсії та їдуть додому. Зрозуміло, що більшість з них просто не мають можливості переїхати, всі знають вартість оренди житла та розміри пенсій».

У 2015 році на лівобережжі Кам’янського було створене транзитне містечко для переселенців, розраховане на 460 осіб. Вартість за оренду місця у тимчасовому житлі з тих пір не змінилася, складаючи 150 гривень на місяць, залишок витрат за комунальні послуги сплачується з міського бюджету. Але назвати це житло тимчасовим вже складно, адже переселенці там живуть протягом років.

«У даний час там проживають приблизно 250 осіб, – зазначила заступниця начальника управління соцполітики. – В нашому місті пішли людям на поступки і дали можливість для сімей орендувати кімнати повністю. Тобто, якщо кімната розрахована на 4 людини, а родина, наприклад, складається з трьох осіб, тоді вони платять за ще одне місце і проживають втрьох у цій кімнаті».

Також ВПО мешкають у гуртожитку ДДТУ, де 5-й поверх ще у 2015 році був виділений для проживання переселенців. Зараз там мешкають 26 осіб, переважно це родини та мами з дітлахами.

«Внутрішньо переміщені особи продовжують звертатися до нас з питаннями житла, проте поки що варіантів для розселення немає, – пояснює Олена Хуторянська. – Наскільки мені відомо, зараз продовжується втілення проекту з будівництва соціального житла за адресою: пр. Конституції, 32, де передбачене тимчасове житло для переселенців. Але знову ж таки, це тимчасове житло, проте до нас вже звертаються люди, які впевнені, що хочуть залишитися у Кам’янському та прагнуть отримати постійне житло. На жаль, такого житла місто не надає».

«З ВПО ми працюємо від самого початку, ще з 2014 року, — розповідає О. Хуторянська. — На той момент всі підприємства міста та небайдужі місцеві мешканці надавали їм допомогу. При реєстрації ми надавали продуктові набори, посуд та все необхідне. Наразі ВПО не потребують такої допомоги, з часом більшість з них адаптувалися, знайшли роботу та поступово налагоджують своє життя. Вони вже повноцінні мешканці нашого міста, проте, на жаль, є і ті, в кого залишилось споживацьке відношення».

Альбіна:

— Наша сім’я приїхала з Луганська. У Кам’янському я живу з чоловіком і молодшим сином, а старший зараз живе в Києві. Причиною переїзду став обстріл Луганської обласної адміністрації 2 червня.

Чоловік одразу сказав, що нам тут робити нічого і потрібно їхати.

Коли ми виїхали з дому, було відчуття, що ми їдемо на відпочинок і скоро повернемося додому. Ми були впевнені, що війна скоро закінчиться. Тоді Слов’янськ звільнили, Краматорськ звільнили, Станицю Луганську, яка у 8 кілометрах від нашого міста теж. Але в жовтні ми почали усвідомлювати, що додому ми не повернемося, почалася депресія. За 2014-2015 рр. ми проїхали пів-України, зупинялися у родичів. Коли прийшов час йти молодшій дитині до школи, чоловік знайшов роботу в цьому місті і ми тут залишилися. Житло ми знайшли швидко, коли ми говорили, що переселенці, нам ніхто не відмовляв у допомозі. Єдина проблема, з якою я зіткнулася, — це працевлаштування. У Луганську я працювала вихователем у дитячому садку, але тут мене не захотіли брати, тому що я переселенка. Хоча чоловік і син роботу знайшли швидко. Звикли жити в Кам’янському, живемо тут, працюємо теж тут, поки не плануємо повертатися, та й повертатися нікуди. Наші грандіозні плани закінчилися ще у 2014 році.

Оксана:

— Ми з двома дочками і сестрою приїхали у Кам’янське з Авдіївки.

Недалеко від нас захопили аеропорт, і бої, які там відбувалися, доходили до нас. Це було дійсно страшно, тому ми вирішили їхати сюди, до родичів.

Як тільки приїхали в це місто, люди відразу почали надавати нам допомогу. Спочатку було навіть ніяково. Нам приносили настільки багато речей, що зайве ми передавали у дитячий будинок. Ось тільки коли діти почали підростати, а з грошима були проблеми, ми були дуже вдячні, що люди нам допомагають. Без цієї підтримки було б дуже складно. Сестра влаштувалася на роботу, а я була в декреті з дітьми. Бажання повернутися додому, звичайно, є, але я розумію, що повернувшись в Авдіївку, я не знайду роботу. Я дуже сумую за своєю мамою, яка залишилася там жити, але повернутися у Авдіївку ми не можемо.

Ольга:

— Ми приїхали з Єнакієвого Донецької області в листопаді 2014 року. Виїхати з рідного міста вирішили після того, як зрозуміли, що матеріально не зможемо там себе забезпечити, бо не було ніяких виплат. За півроку під обстрілами у нас закінчилися всі накопичені кошти на життя. Тож ми зібрали гроші, щоб купити квитки на автобус. Сюди я приїхала з дочкою і маленькою онукою, у нас на трьох було лише триста гривень. В Кам’янське ми приїхали тому, що дізналися, що тут є житло, хоча, коли приїхали, виявилося, що все вже зайнято, вільних місць немає. Проте нам вдалося влаштуватися.

Ми адаптувалися до нового життя швидко, з перших днів почали відвідувати заходи в міській бібліотеці і багато спілкувалися з місцевими жителями. І ми постійно відчували підтримку. Повертатися назад ми не будемо, тому що їхали звідти ми свідомо. Тут у нас вже нове життя.

Катерина Кіба