Чотири роки тому о першій годині ночі над Луганськом був збитий літак Збройних сил України Іл-76. Трапилось це у ніч на суботу 14 червня. На борту палаючої машини знаходилось 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади та 9 членів екіпажу. Всі вони були приречені на смерть. Більшість загиблих військових мешкали у Дніпропетровській області, серед них були і двоє кам’янчан – 35-річний Сергій Лісной та 22-річний Костянтин Авдєєв.

Життя тільки починалося

«Ви знаєте, ми з Костею були як друзі, ділилися одне з одним своїми переживаннями, – розповідає мама Костянтина Інна Авдєєва. — Думала, він виріс, тепер мені нічого не страшно, він — моя опора та захист…»

У родині Інни Авдєєвої троє дітей: старший син та дві донечки. Коли Кості було шість років, у нього з’явилася сестричка. Потім склалося так, що батько покинув їхню сім’ю. Можливо, тому він зростав відповідальним хлопцем, який змалечку допомагав та підтримував рідних. «Син у мене був золотий, — ділиться мама Костянтина. – Він був людиною слова, навіть у дрібницях. Наприклад, коли йшов гуляти, о котрій годині скаже, що повернеться, хвилина у хвилину приходив додому. Якщо затримувався, обов’язково телефонував та попереджав».

«З ним неможливо було сваритися, він все переводив на гумор, таким чином йому вдавалося залагоджувати конфлікти. В нас були насправді теплі відносини, він любив своїх сестер, був для них захисником. А свою бабусю він називав «моє сонечко», такий він був світлий та добрий», — згадує сина Інна Авдєєва.

Костянтин Авдєєв закінчив 9 класів школи №10 та вступив у професійний ліцей, де освоїв спеціальність «водій-механік». Цікавився автомобілями та любив грати у футбол. Далі була служба у лавах Збройних сил України, повернення додому та купа планів на майбутнє. «Завдяки Кості у середньої доньки Ірини сформувався твердий характер. Вона почала займатися дзюдо, стала чемпіонкою України і зараз вона здійснює його мрію стати правоохоронцем», — розповідає Інна Авдєєва.

Повістку на мобілізацію Костянтин отримав на підприємстві, де він працював, і одразу пішов до військкомату. Так почалась служба Костянтина Авдєєва, старшого солдата, старшого навідника 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ.

«Він зателефонував мені перед посадкою на літак, — згадує Інна Авдєєва трагічну ніч, — проте мені він сказав, що їде на учбові стрільби. Знаю, що так він сказав, щоб я не хвилювалася. У мене було передчуття, що щось не так, але він запевнив, що все добре. А десь о 12 годині ночі я відчула страшну тривогу».

У вересні Костя планував одружитися, тому родина готувалася до весілля. Для молодят робили невеличкий ремонт у квартирі, тому зранку Інна поїхала на базар за матеріалами. Коли зателефонувала синові, його телефон був вимкнений, проте жінка заспокоїла себе думкою, що, можливо, він відпочиває після навчань.

«На базарі я зустріла знайому, яка розповіла мені, що над Луганськом розбився літак з військовими, — пригадує жінка. — Почала знову телефонувати сину, але він був поза зоною. Зателефонувала його другу — в нього також був вимкнений телефон. Вже коли приїхала додому, у двері постукали, і тієї миті я зрозуміла, що трапилось. Не хотіла вірити, краще б він був поранений, у госпіталі, тільки не це… Кажуть, що час лікує. Скажу відверто, цей біль неможливо вилікувати. Костя кожну мить у мене перед очима. І досі ми мріємо, що пролунає дзвінок, ми відкриємо двері, а там стоїть наш Костя. Я не вірю, що його немає».

Він любив життя

«Він був довгоочікуваною дитиною, моя опора, сенс мого життя, – згадує сина Алла Лісная. – Я ростила його самотужки, працювала на двох роботах, робила все, щоб він відчував себе повноцінно».

Із самого дитинства Сергій любив спорт та був фізично розвиненим, особливе місце в його житті займав футбол. «Він ганяв на велосипеді, займався плаванням, легкою атлетикою, проте футбол він полюбляв особливо сильно», — розповідає Алла Степанівна.

Сергій закінчив школу №24 та продовжив навчання у металургійному коледжі. У 98-му році він почав працювати на Дніпровському металургійному комбінаті, звідки був призваний на строкову службу. Сергій дуже хотів служити у армії, прагнув потрапити саме у десантні війська.

«Основна риса його характеру була у тому, що він постійно заступався за слабкіших. Як у школі, так і у дорослому житті, – розповідає мама Сергія. – Він відчував свою силу, але використовував її лише для допомоги слабкішим. Одного разу була ситуація, коли він увечері їхав у маршрутці додому і побачив, що троє били одного. Сергій встав з маршрутки та розняв їх. Я питала в нього: «Сергію, звідки ти знаєш, що та людина була права?» На що він відповів: «Це неважливо, хто прав, а хто ні. Троє били одного, і це було неправильно».

Після армії Сергій продовжив працювати на ДМК, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою. Цілеспрямований та амбіційний чоловік, він чітко знав, чого бажає від життя. Щоб просуватися у кар’єрі, він отримав вищу економічну освіту, а у 2009 році Сергія призначили виконуючим обов’язки начальника бюро комплектації. «Він довго йшов до своєї мети, щоб отримати цю роботу, – розповідає Алла Степанівна. — Одружився Сергій у 33-річному віці, а через деякий час народилася донечка Марія. Він любив життя, любив свою родину та друзів, обожнював маленьку донечку. Він був чемним та уважним, з легкістю допомагав друзям та колегам, був добрим та прагнув справедливості».

Навесні 2014 року Сергій був мобілізований на захист України. «Про те, що на завод прийшла телефонограма з військкомату, ми навіть не знали, – згадує Алла Степанівна. – Дізналися, що Сергія забирають, лише наступного дня, коли він приїхав за речами. Це було дуже тривожно, адже на той час взагалі було незрозуміло, що в країні відбувається. Він був впевнений, що йде на службу лише на 10 днів, потім на 45, потім на півроку, а вийшло, що забрали його на все життя».

Солдат Сергій Лісной, механік-водій 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, був на борту злощасного літака Іл-76 з 13 на 14 червня, який повинен був доставити їх у зону АТО.

«Лише коли настає 14 число, приходжу на кладовище, бачу домовину і тільки тоді доходить, що сина немає. Його обличчя у мене постійно перед очима, – розповідає Алла Лісная. – Маші зараз шість років, коли загинув її татко, їй було майже два рочки. Перші дні, коли його не стало, дитина плакала ночами та кликала тата. Записати б це та дати подивитися тим, хто вбив наших дітей! До самої смерті матерям загиблих десантників не буде спокою, адже наших синів вбили підступно».

Сергій Лісной та Костянтин Авдєєв поховані на військовому кладовищі Соцміста. Минуло чотири роки від трагедії, яка пронизала серце кожного українця, але біль втрати не минає. Ми пам’ятаємо кожного з них, адже десантники не помирають, вони йдуть у небо.

К. Кіба