Сергiй Злючий: Україна тяжко виборює свою реальну суб’єктність на світовій політичній мапі

Сергій Злючий – український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, член ВО «Свобода». Член НСПУ, Лауреат літературної премії імені Івана Сокульського.
– Ви один з тих, хто 26 років тому виборював українську незалежність у нашому місті, як це відбувалось?
– Це було патріотичне піднесення, ми сподівались на відновлення історичної справедливості, на те, що Україна здобуде політичну і економічну самостійність, що буде зупинена русифікація і нарешті ми матимемо українську державу. Натомість, відсутність позитивних змін призвела до студентської Революції на граніті 1991-го року, яка повалила радянську систему, а також помаранчевого Майдану у 2004 році. Хочу сказати, що і третій Майдан, Революція Гідності, у 2013-2014роках не змінив наших надій і вимог: основою всіх державних інтересів мають бути інтереси титульної нації. Економіка, виробництво, технології, добробут — речі безсумнівно важливі, але цементом будь-якої нації є глибоко інтегрована єдина мова та високий культурний і освітній рівень. І коли ми обурюємося мізерністю коштів, виділених на нашу культуру, ми розуміємо слабкість цього цементу. Прикро, але збіднілий і дезорієнтований олігархами народ, на жаль, продовжує обирати керівниками країни не державних діячів, а тимчасовиків, які є недолугими політиками, з інтересами, що сягають не далі своєї кишені та чергових виборів. Як можна сприймати запрошення до нашого міста гуртів, що співають російською та ще й гастролюють Росією в часі, коли з нею триває кривава війна? Свіжий приклад: на день міста запрошено гурт, що ще 22 липня виступав у Сочі. Хіба це нормально? То ми українське місто, чи російське? Чому пара нормальних можновладців витрачають значні кошти платників податків на продовження процесу зросійщення?
– Хід декомунізації у місті, що ще не зроблено?
– Схоже, що закон про декомунізацію у нас виконується непогано і решта комуністичних атавізмів з часом зникнуть. Але на мою думку, мешканцям бракує інформації, про ту чи іншу нову назву вулиці. Цікаву передачу зробили «МісТБ» про проспект Василя Стуса. Але у нас з’явилися назви вулиць з іменами знакових українських діячів: Миколи Лисенка, Гетьмана Дорошенка, Гетьмана Калнишевського. Чому знищені війною Німеччина, Японія та посттоталітарна Польща так швидко відродились? Бо глибоке національно-культурне підґрунтя завжди сприяє економічному успіху нації. Це — світова аксіома, відпрацьована століттями, а ми третє десятиліття напомацки блукаємо у темряві національного невігластва.
– Що на вашу думку треба робити з пам’ятниками тоталітарної епохи?
– Дуже правильно ще у минулому столітті зробили в Одесі: всі пам’ятники радянської епохи зібрали в одному місці і зробили парк комуністичного періоду. Туди люди ходять справляти свої комуністичні шабаші. У нас також варто зібрати весь цей комуністичний мотлох в одному віддаленому від центру місці.
– Ви один з перших у Кам’янському, хто почав організовувати допомогу бійцям на фронт, чи продовжуєте Ви цим займатися?
– Починаючи з травня 2014року активісти міського осередку ВО «Свобода» включилися у допомогу Українському Війську, тоді ми навіть не знали що це буде називатися волонтерством. Знаючи жалюгідний стан Війська, ми докладали максимум зусиль. Коли розклеїли оголошення про збір допомоги, буквально через тиждень люди почали приходити до нашого штабу, приносити речі, продукти, гроші. Весь 2014-й був страшним, але тривало велике патріотичне піднесення містян. Якщо говорити про статистику, то у перший рік нам вдалося передати до Війська 60 бронежилетів, а це дуже коштовні речі. Вразив випадок, коли до нас прийшов чоловік віком далеко за 70 і приніс 2000грн, а на той час це були чималі гроші! Потім він ще приносив консерви, крупи, макаронні вироби. Пенсіонер від чистого серця допомагав своєму війську, своїй країні. Але найбільший внесок у допомогу все ж таки зробили дрібний бізнес та прості громадяни. Певний час я майже жив у штабі, адже ми працювали у трьох напрямках: збирали гуманітарку переселенцям, допомогу війську і пораненим бійцям. Ми майже не звертали уваги на втому, адже розуміли, що хлопцям на фронті набагато важче. Починаючи з червня 2014-го, ми почали регулярно їздити на фронт і на сьогоднішній день за допомогою містян ми здійснили 57 поїздок на фронт.
– Чи потребують бійці волонтерської допомоги сьогодні?
– Зараз держава звернула увагу на українську армію, спочатку нам потрібно було везти на фронт все: їжу, речі, засоби гігієни і навіть питну воду. Сьогодні військо реорганізоване, стало більше техніки, постачання стало краще, військо має єдину форму одягу і вже не схоже на партизанів. Разом з тим, ми продовжуємо допомагати армії, але допомога зазнала змін. Армія стала більш забезпеченою, але дівчата з міської «Яворини» продовжують плести маскувальні сітки, рахунок яких вже має тисячі квадратних метрів! Водночас, техніка, подарована волонтерами, що не перебуває на балансі ЗСУ, але продовжує використовуватися, потребує, ремонту, запчастин. Днями ми придбали чотири нових колеса для позашляхо- вика, подарованого волонтерами.
– Як складається Ваша творча діяльність?
– Перші два з половиною роки війни, я практично не писав. Всі мої думки були зайняті допомогою війську, це поглинуло мене практично повністю. Думки зводилися до: де дістати, з ким домовитися, як доправити на фронт необхідні речі. Але разом з цим, мені тривалий час щастить домовлятися з кращими представниками сучасної української літератури. Вони приїздять до нашого міста, презентують свої книжки і твори. Завдяки інтернету мені вдалося відкрити для себе і для міста Володимира Шовкошитного, Анну Малігон, Галину Крук, Маріанну Кіяновську, Ганну Осадко, Дзвінку Тарахтушку, двох Лауреатів премії ім. Т. Шевченка в галузі літератури — Юрія Буряка і Анатолія Кичинського, свого часу місто відвідали знані історики Володимир В’ятрович, Олег Баган. Це також, на мій погляд, є важливим для нашого індустріального міста. Можу сказати, що протягом минулого року я дописав книжку поезій, а ілюстрації до них вже традиційно робить талановитий український графік Олександр Чегорка. Поки можу сказати, що книга має бути багато ілюстрованою.
– Наближається свято – День Незалежності України. Як Ви його відчуваєте?
– Здобуття незалежності будь-якою країною не є якимсь закінченим одноразовим актом. Державна незалежність — процес, що триває протягом всього існування нації, держави. Зараз Україна тяжко виборює свою реальну суб’єктність на світовій політичній мапі. Ми всі є частиною цієї праведної боротьби. Попри все, маю підстави бути впевненим у нашій Перемозі. Відчуття піднесеності в цей день ніколи не полишало мене.
Розмовляла: Е. Киба